Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

будівництві соціалізму. Ми вірили тим попередженням, старанно шукали «свастику» чи ще якісь знаки в хрестоматіях, в малюнках на зошитах, в плакатах. Коротше кажучи, суспільство було охоплене своєрідним божевіллям, хоч старші люди, безумовно, прекрасно розуміли, що відбувся контрреволюційний переворот...

Проте для дитячого світовідчуття вся та вакханалія була подібна до якогось туману: обриси краєвиду розпливаються, але можна йти, працювати, спілкуватися з іншими людьми, їхати шляхом, купатися в ставку, розмовляти про буденні речі. Так і суспільний туман не зупиняв народного життя, народжувалися діти, колосилися поля буйними хлібами, лелеки щовесни провіщали нові літа й нові радощі.

Батько залишив працю в колгоспі, влаштувався слюсарем на аеродромі в Узині. Саме тоді він серйозно замислювався над вічним двигуном, почав майструвати моделі; рушійною силою пристрою були падаючі тяжки із свинцю. Основною деталлю був ексцентрик, що збочував тягарі з допомогою спеціальних важільців. Угору свинцеві кулі переводилися через центр «двигуна», за конструктивним задумом, вони нейтралізувалися. Невдачі не бентежили батька, він все життя вірив, що «перпетуум-мобіле» рано чи пізно стане діючим.

Учитель Іван Митрофанович захопив батька задумом літаючого велосипеда. Почалася праця над моделлю. Дістали кілька старих велосипедів, в Узині на аеродромі знайшовся чималенький пропелер, він приводився в рух силою ніг — від педалей через ланцюжок, що обертав «черв’яка». Спочатку випробували тягу. Козенко поважно всівся на сідло, розкочегарив пропелер і, супроводжуваний юрмою дітлахів, котрі весело й захоплено галасували, профуркав у хмарі куряви до Краснопілки й назад.

Ще два тижні майстрували крила з парусини, нап’ятої на каркас з алюмінієвих трубочок. На якусь неділю призначили пробу. Але я не діждався урочого дня. Відімкнувши літаюче чудо, вивів його до колишньої церкви і, під’юджуваний товаришами, спрямував мінілітака в долину. Ніхто не попередив мене, що гальма в цій конструкції були відсутні, тому, коли я відчув це, — вже марно мої ноги намагалися сповільнити блискавичний розгін. Який там політ! Я зі страху не бачив перед собою нічого, рівчаки, кручі, люди миготіли довкола, а спереду був поворот на греблю, де проїжджали підводи. Свистів вітер у вухах, щось кричали позаду товариші, в запасі були тільки секунди, кілька мізерних митей. Я повернув праворуч і, зірвавшись з насипу, ухнув у болото, аж бризки полетіли в небо. Виліз я з багнюки замурзаний, мов чортяка. Літаючий велосипед, ясна річ, перетворився в купу брухту...

Батько, приїхавши з Узина, лише головою похитав та сплюнув набік. Проте обійшлося без очкура, без особливої кари. Здається, винахідники більше до свого задуму не поверталися. Батько заходився конструювати канавокопач для бурякових плантацій та механічний полільник. Було надіслано листа в Київ Хрущову. Пам’ятаю, що Микита Сергійович особисто відповів батькові, копія адресувалася в Кагарлицьку МТС. Партійний лідер хвалив винахідника, відділу сільського господарства району велено провести експеримент. Пам’ятаю, що ми з батьком разом їздили до МТС. Канавокопач включали до карданного вала ЧТЗ, трактор метрів сто проволік ще неоковирний пристрій, котрий викидав з допомогою фрези землю й пилюку. Канава після канавокопача простягалася рівненька, чиста. Всі вітали винахідника, рекомендували доробити колеса, дещо спростити.

Ще рік тяглася переписка з відділом механізації сільського господарства в Києві. Пам’ятаю, що завжди листи підписувалися заввідділом Хитровим. Потім — війна. Щоб завершити цю епопею, оповім, чим скінчилися батькові прагнення полегшити працю селянина.

У сорок третьому році, коли наші війська вибили німців з Київщини, я вирішив відвідати Київ, щоб повезти до якої-небудь газети свої вірші, написані в часи окупації, та попроситися добровольцем у армію, на фронт. Батько доручив мені зайти до Наркомату сільського господарства (якщо він є) і подати туди модель канавокопача. Побувавши в редакціях «Пролетарської правди» та «На зміну» (там ще пам’ятали мій вірш «На смерть Франка»), я таки знайшов відділ сільського господарства. І перше, що я побачив у коридорі, були плакати з малюнками канавокопача конструкції Хитрова. Я дивився на батькову модель, що її тримав у руках, переводив погляд на плакат і не знав, що маю діяти. Зрозуміла річ, довелося вертати назад. Батько, почувши про таку оказію, засміявся і махнув рукою. «Цього й треба було чекати, — сказав він. — Таке вже прізвище в того чоловіка».

Але то все зовнішні події. Головне відбувалося в тому світі, до котрого так важко добратися, хоч він і найближче до нас, — у моїй власній душі. Показавши мені видива з дев’ятнадцятого століття, незримий наставник відкрив браму давніших віків. Що спонукало до таких заглиблень, хто скаже? Може, мої дитячі захоплення «гарматами», «самопалами», війнами, походами. А може, пісні, що їх співала моя матінка. Особливо мене хвилювала дума про Байду, котрого турки підвісили на майдані за ребро, а він лише сміявся ворогам в лице. «Невже такі люди були на Вкраїні?» — запитував я матір, і вона твердо відказувала мені: «Були!»

Яка б причина не спонукала до видінь і заглиблень в історичну минувшину, проте я відчув себе учасником життя шістнадцятого віку, товаришем і побратимом славетного Байди, точніше — князя з роду Рюриковичів Дмитра Корибута Вишневецького, мужнього кошового й гетьмана Війська Запорозького, людини мудрої, дивної, вірної, ніжної, пісенної, правдивого володаря дум і сподівань народних, героя кобзарських легенд і втаємниченого характерника, котрий святе наймення Байда отримав після тяжких подвигів і спокус, за що одноголосно й обрали його козаки Першим Гетьманом Війська Українського.

Знаю, що історики завиють зневажливо, скажуть про вигадки та містифікацію, про невідповідність «історичним» джерелам (нібито вони мають ті «джерела»!), але я й не претендую на «історичність». Оповідаю тут лише уривки, фрагменти своїх видінь, свідчення юного серця, закоханого в чудотворного лицаря, свідком і учасником походів та подвигів якого мені пощастило бути. Ось те, що запам’яталося в душі понад круговертю віків...

ЗАЧАРОВАНА ШАБЛЯ
Хмари вагітні пливуть над землею, ніби вівці пухнасті. Вітер їх підганяє суворо, мчить в далечінь, за обрій. — Вітре, дай відпочити. Нам тяжко. Ми проллємось дощами!.. — Ще не пора, тримайтесь, вівці мої небесні. — Ой ти, суворий вівчаре, де ж наше пасовисько? — Скоро, вже незабаром, — Вітер відповідає. — І ждуть нас висохлі ниви. Дам я