Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

вам волю, вівці мої кохані, понад лісами, гаями, понад полями зеленого вруна. Нині під нами мертва, страшна пустеля. Трохи, ще трохи потерпіть, вівці мої небесні!..

Є Свідомість безвільна, І безтямна є Воля. Перша в дії безсильна, Друга — вихор у полі. Перша — слово порожнє, Друга — сила без смислу, І обоє — тотожні, Бо в безглузді зависли... Одружитись повинні І Свідомість, і Воля, Щоб від них зачалася Діви в зорянім полі, Щоб та Воля, та Діва Зруйнувала безтяму, Вийшла з мороку в Диво, Вийшла в Небо із Ями...

Далекі дитячі марення потонули у вихорах юнацьких літ, забувалися, перекривалися все новими й новими видіннями та снами. Можливо, я й не згадав би легендарні картини з життя Байди та його соратників, та прорив у ту архаїчну пору відбувся поза моїм болінням. Коли я був у місцях, де, як жартують дотепники, «жаба цицьки дає», мені примарилася в стані дрімоти легенда про дикого коня. Звідки, чому? Я ніколи не захоплювався верховою їздою, не цікавився життям цих тварин, а тим більше — диких. Отямившись від напівсну, я записав «Баладу про дикого коня» і тут же згадав усе, що стосувалося історії Байди-Вишневецького. Балада стала бікфордовим шнуром для вибуху генетичної інформації, втаємниченої в глибинах свідомості. Ось слово в слово згадана мною балада. Можливо, прочитавши її, ти, друже читачу, збагнеш, чому вслід за нею загримотіли в моїй тямі спогади про героя прадавніх народних дум...

В Дикім Полі, в полиновім морі Скачуть коней вільні табуни, Радістю свободи і простору Веселяться й тішаться вони. А довкола трави соковиті, Плин річок і зорі уночі... Дітям степу всі шляхи відкриті - Поспішай, від щастя іржучи!.. А бува, обступить вовча зграя - Диким коням це не первина! Грім іржання в коло їх збирає, Битва починається страшна. Ніби довбні, б’ють страшні копита, Хижакам нізащо не пройти! Дружним родом вся малеча вкрита, Щілини у колі не знайти... Так біжить за роком рік Весело і втішно. Стриб-скік! Стриб-скік! Сито і розкішно! Чи то звір, чи чоловік - Знай, тікай поспішно! Стриб-скік, стриб-скік! Весело і втішно!

Втративши кілька найзапекліших бійців, вовча зграя втікає, залишивши хоробрий гурт коней у спокої, розтає в нічних сутінках, поміж хащами полину. А жеребці та старші кобили ще довго не розмикають захисного кільця, сторожко прислухаючись до степового відлуння, аж доки на обрії запалає вранішня зірниця.

Так минали роки і віки...

Якось в одному табуні у кобили народилося славне і незвичайне дитя — вороний жеребчик із срібними зірочками на чолі й спині. Вожак-батько дивувався химерній масті сина — чорній, з синіми полисками, а ще більше — іскристим зіркам, котрі — не знати як — впали з нічного неба, щоб прикрасити юного коника. Приходили милуватися жеребчиком мами-кобили та батьки-жеребці з інших гуртів, бо слава про нього котилася в Дикому Полі. Горда матінка назвала сина Зоряним, ніжила його, навчала, як берегти волю й життя. В першому своєму літі побував Зоряний у кількох боях з вовками, був свідком страшних поєдинків. Деякі старші огирі гинули, захищаючи малечу, і жеребчик, сумуючи за ними, все допитувався у матінки, чому старі бійці залишаються в степу поміж бур’янами, чому не біжать далі з гуртом. А мама, втішаючи Зоряного, тихенько іржала йому на вухо, що бойові жеребці, котрі гинуть, захищаючи рід, напуваються живою водою Зоряної Ріки і стають позахмарними кіньми, граючись з грозами та вітрами. Інколи в небі гуркочуть громовиці — то буйні гурти коней скачуть понад земним Диким Полем; палахкотять вогні блискавиць у просторі — то мерехтять іскри з-під копит радісних жеребців.

— А ми поскачемо до них? — допитувався Зоряний у матінки.

— Неодмінно, — тихенько іржала вона. — Тільки треба вирости, зміцніти та залишити по собі діток у ріднім степу...

Виростав жеребчик гордовитий Поміж морем тирси-ковили, Дивоколом сонячним покритий, У якому плавали орли. Стриб-стук, стриб-стук! Хто це? Дивні люди? Не потрапте їм до рук, А то лихо буде! Стриб-скік, стриб-скік! Вітри б’ють у груди!

Інколи табун наближався до золотавої ниви, засіяної житом-пашницею. Проте вожак, уздрівши людей, одразу ж повертав у хащі Дикого Поля. Зоряний, дивуючись, допитувався у кобили-матері, чому батько остерігається наближатися до людських осель? Адже є в людей маленькі діти? Хіба не можна з ними побавитися?

— Бійся людей, — іржала мама. — Вони з вільних коней роблять замучених шкап, котрим уже і світ немилий. Бійся, синку, навіть потикатися до оселі людської, бо навіки втратиш найдорожче — волю. Краще згинути під вітрами