Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

Увесь світ знав про страхіття, яке переживала Україна, але ні міжнародна організація Червоного Хреста, ні окреміблагодійні європейські організації не вважали за потрібне, хоч би з почуття гуманності, надіслати в Україну медичну допомогу. Як уже згадано вище, навіть те санітарне майно, що його куплено за українські гроші за кордоном, після великих клопотань лише частково було допущене на територію України. Жодна з європейських армій не була в таких важких санітарних умовах, як Українська Армії

Отже, причини неуспіхів Української Армії в подальшій боротьбі були в тому, що:

1. Політичні обставини в Європі складалися не на користь України. Україна була ізольована, а держави Антанти матеріально підтримували ті сили, які боролися проти незалежності України.

2. Українська Армія, хоч і виявила максимум упертості та активності, але, не маючи стратегічної бази, оточена з усіх боків, за повної відсутності зброї та амуніції, з кривавими жертвами мусила крок за кроком відступати перед численним ворогом – московською білою й червоною арміями.

3. Санітарний стан Української Армії спричинявся до зменшення її персонального складу на три чверті.

Як перед Урядом, так і перед командуванням армії постала важка дилема. Що далі робити? Чи продовжувати боротьбу, чи припинити її? Якщо продовжувати, то яким способом? В армії боєздатних бійців залишилося лише 4000-5000. Але ця решта Української Армії, хоч і знесилена та виснажена в боях, рішуче відкидала думку про капітуляцію. Перед нею стояло яскраве гасло: краще загинути, ніж піддатися ворогові. Боротися до останнього віддиху – ось гасло, що панувало в армії.

З 1 по 6 листопада 1919 року між Урядом і командним складом Української Армії відбулися наради, на яких прийнято рішення:

1. Українська Армія продовжує бойові дії. Для того вона мусить прорвати ворожий фронт, вийти у запілля ворога та розпочати партизанську війну разом з повстанцями.

2. Уряд УНР на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою продовжує свою політичну роботу в Європі, для чого мусить виїхати до сусідньої держави – Польщі.

Рішення прийняте. Треба було його виконати. Армія готувалася до походу в запілля ворога. Всіх боєздатних вояків посадили на гарматних та обозних коней. Частину хворих було залишено під опікою селян, решту, що не хотіли залишати свої частини, клали на вози. Командування армією було передано в руки генерала М. Омеляновича-Павленка. 6 грудня 1919 року рештки Української Армії вирушили в запілля ворога. Для збереження бойових традицій дивізії зберегли свою назву. Головний Отаман Армії УНР С. Петлюра від’їхав до Польщі. Видатна на той час постать головного коменданта Польської Армії, а пізніше голови держави маршала Й. Пілсудського, який розумів визвольну боротьбу українського народу, запевняла, що Головний Отаман С. Петлюра знайде в його особі активну підтримку в подальшій збройній боротьбі Української Армії та встановленні добросусідських стосунків між Україною і Польщею.

Розділ 33
Зимовий похід. – Партизанські дії Української Армії. – Командування денікінської армії шукає порозуміння з повстанцями й Українською Армією

Вирушаючи в запілля ворога, рештки Української Армії мали своїм завданням:

1. Прорвавшись у запілля ворога, нищити його живу силу, руйнувати залізниці, склади та ін.

2. Зв’язатися з повстанцями, організувати їх та упорядкувати їхні бойові дії.

3. Вести пропаганду серед українського населення, підняти його моральний і патріотичний настрій, закликати до подальшої збройної боротьби. Сама поява Української Армії в запіллі ворога мусила ствердити, що боротьба за визволення України продовжується, Українська Армія жива і б’ється всупереч усім голосним заявам червоних і білих москалів про те, що Українська Армія вже не існує.

4. Українська Армія мусить вести свої бойові акції до того часу, поки Український Уряд проведе намічену політичну роботу серед держав Антанти. Віра у справедливе вирішення українського питання державами Антанти все ще не згасала.

Командування армією Уряд доручив генералу М. Омеляновичу-Павленку, який був до того командиром Запорозького корпусу. Після нашвидку проведеної переорганізації, пристосованої до партизанської війни, всі боєздатні частини були зведені у 4 групи:

1. Запорозька група з частин Запорозького корпусу під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка.

2. Київська група, що складалась з 5-ї та 12-ї дивізій, полку морської піхоти, частин 9-ї дивізії та з частин корпусу Січових Стрільців. Командиром групи призначено отамана Ю. Тютюнника.

3. Волинська група складалася з частин 1-ї, 2-ї і 4-ї дивізій. Командир – отаман О. Загродський.

4. 3-я стрілецька дивізія та Спільна Юнацька Школа. Замість полковника Удовиченка, що захворів на тиф, командиром цієї групи призначено полковника Трутенка.

Українська Армія на партизанці складалася приблизно з 10 000 бійців при 2000 шаблях та 12 гарматах, але майже 75 відсотків з них було хворими на тиф, до того в цей же підрахунок входили немуштровані частини, обслуга обозів та ін. Воювати була здатна дише жменька від 3000 до 3500 вояків.

Більшість хворих ні за яку ціну не хотіли покинути свої частини, благали взяти їх із собою, через що обози значно збільшились, а це не могло не позначитися на рухливості війська.

Отже, 5 грудня 1919 року військові частини вже були готові до походу. В історію Української Армії цей похід увійшов під назвою "Зимовий похід". Армія мала свої завдання, але ніхто не знав, чи пощастить їй виконати їх. До 3500 голих, босих, хворих вояків з сотнею набоїв на рушницю були готові на ризик, на героїчний подвиг, на нові, невідомі перешкоди й дії. Розум говорив, що з такими слабими силами прориватися в запілля майже 40 000 денікінської армії було абсурдом, загрожувало неминучою загибеллю. Однак ця жменька людей, гарячих і щирих патріотів, вважала краше загинути, ніж припинити боротьбу.

Командуючий Українською Армією генерал М. Омелянович-Павленко намічає такий план прориву фронту та виходу в запілля ворога:

1. Місцем прориву мав послужити район розташування Галицької Армії в її нових обставинах у складі Добрармії у смузі Козятин-Гайсин-Вінниця-Хмельник. Для цього вже 6 грудня частини, що мали брати участь у поході, мусили зосередитися у південно-східній частині трикутника: