Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

й Аліну вітають щиро, з добрим сміхом і жартами. Збоку може здатися, що це звичайне студентське товариство — галас, сміх, музика, Віка з Ритою милуються Аліниною каблучкою. Орест впевнено сів біля Ліки, і вона щасливо всміхається, зустрічаючись із ним поглядом.

— Коли все скінчиться, повернемось додому і поїдемо у Крим, — Ліка аж підстрибує з нетерплячки. — Хоч на все літо. Сонце, море і ніяких тобі привидів та іншої такої гидоти.

— Атож, — Віка притишує музику. — Минулого літа ми з Ігорем там ходили в гори. Краса неймовірна. Можемо разом піти.

— Та що завгодно зможемо. Коли повернемось.

Западає тиша. Так, повернутися звідси цілими і неушкодженими — це якраз найважче завдання, і кожен розуміє, що, може, їм і не вдасться зробити головне — повернутися додому.

Всі вже наїлися, і втома знову дала про себе знати, отож сидять тепер мовчки, думаючи кожен про своє, та, зрештою, всі повертаються думками до одного й того ж — вони замкнені в цих горах, в будівлі, схожій на стародавню гробницю, а попереду в них жах, про який думати не хочеться, а не думати не можна.

Першою не витримує Ліка. Втома накотилася на неї важкою хвилею, якась безнадія вповзла в серце, і вона більше не може терпіти гнітючу тишу, що запанувала за столом.

— Я хочу спати, — вона бліда й втомлена. — Я майже не спала минулої ночі — казна-що верзлося. Тож я хочу спати. Аліно, чому тобі не сниться нічого?

— Аліну береже Баст. Коти живуть одночасно в двох світах, охороняють сни людей від всього темного, — Наталка відчуває свою відповідальність. — Ви всі маєте знати: Вони вміють переконувати. Кожен не мертвий володіє гіпнозом. Він здатен навіювати людині ті думки і бажання, які вигідні йому. Тому прислухайтесь до себе, аби вчасно зреагувати на появу невластивих вам думок чи незрозумілих бажань.

— Справді… — Аліна злякано зводить очі. — Я знаю, як це. Вчора я йшла до кухні, після того шарварку з Катею, і мені раптом страшенно схотілося відчинити вікно і доторкнутися до туману, що клубочився за вікном. Мені на мить здалося, що він приємний і м’який на дотик. Я ледве стрималася.

— Так, — Мар’ян щось пригадує. — Це так само, як вчора мені хотілося зайти в порожню хатину, а Аліна не пустила. Я потім дивувався, чому це бажання було таким сильним? Просто хтозна-що віддав би в ту мить, тільки б зайти туди.

— Саме це я й маю на увазі, — Наталка ствердно киває. — Гадаю, Аліна серед нас — найменш вразлива до таких проявів, і Ті це зрозуміли ще вчора. Але ми маємо бути обачними. Як сказала нам та жінка? Вночі нікого не впускати, навіть якщо проситься рідна мати. А це може бути хто завгодно: хтось знайомий, навіть дитина. Знайте: ті, що стукають вночі, просячи впустити, — Вони. Вони можуть приймати яку завгодно подобу. А зараз ходімо спати.

— Ми будемо ходити юрбою, доки не навчимось бути одним цілим поодинці, — Віка збирає тарілки в мішок для сміття. — Ходімо. Аліно, до речі, в нас десь залишився часник?

— У шафі віночки із часнику. Один віночок я вчора розв’язала — готувала соус.

— Гадаю, саме через твій соус ми всі ще досі живі. Вони бояться часнику.

Всі повільно піднімаються сходами. За вікном сутеніє, з лісу насувається туман. Мар’ян і Орест зачиняють скляні двері та вікна холу залізними допотопними ролетами, що висуваються про сто зі стін. Колись то була бозна-яка новина — такі ось ролети, і новий шикарний пансіонат обладнали цим чудом техніки.

— Так воно надійніше, — Орест озирається. — Принаймні не зазиратимуть у вікна. Дуже ненадійна перепона — скло.

— Доки їх не запросили, вони не пройдуть і крізь розчинене вікно. Якщо запросите — не спинить ніщо, — Наталчин погляд смутний і змучений. — Не забувайте про це.

— Шкода, що в кімнатах немає ролет, — Мар’янові не хочеться відпускати від себе Аліну. — Віко, у вас там стане ще одне ліжко?

— Стане. Слушна думка, — Віка сама на себе сердиться, що не додумалась раніше. — Треба переставити наші з Наталкою ліжка, тоді третє стане. Гайда, хлопці, до кімнати, Наталко, командуй ними, а ти, Рито, збирай речі. — Віка підштовхує Риту до дверей. — Ну, чого стоїте, як привезені? Ворушіться!

— Ач, розкомандувалася! — Орест зачудовано крутить головою. — У Віки такий твердий характер, що їй не філологом треба бути, а командувати армією.

Вони грюкають ліжками, потім приносять ще одне — за тією метушнею якось відступає тривога та необхідність стримуватись і не дивитись у вікна. Віка знов увімкнула свою гримотливу музику, і на мить усім здалося, що оце вони зараз у своєму рідному третьому гуртожитку.

— Це що? — Мар’ян принюхується до речовини на обличчі Аліни. — Навіщо це?

— Косметична маска з зеленої глини, в нас усіх напад краси, — Аліна намагається не всміхатися, бо висохла маска йде тріщинами. — Не заважай, Мареку, чоловікам цього ніколи не зрозуміти.

— Вакханалія якась, — Орест втомлено куйовдить свій чуб. — Я помітив, що жінки завжди накручують собі рушник на помите волосся. Цікаво, навіщо?

— Не знаю, — Мар’ян замислений і стурбований. — Та їм треба розслабитись, надто багато всього на них впало останнім часом. От вони й розслабляються.

— Дивись, яка біганина і лемент. Якщо це означає розслабитись, то я не знаю. Від такого й коняка впаде!

— Оресте, ти мені вибач, але ти нічого не розумієш у жінках, і я питаю себе — і тебе — як це тобі вдалося? Наскільки я знаю, дівчата завжди були до тебе небайдужі…

— Облиш!

— Як скажеш, друже. О, напад краси підходить до кінця, отож