Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дівчина скромно присіла на краєчок стільця за приставний столик і почала розповідь. Нічого особливого, все надто очевидно, а тому очікувано.
Народилася на Полтавщині в селянській родині. Довоєнне дитинство загалом стерлося з пам’яті. Війну та перші повоєнні роки згадувати без дрожі Рита не могла. Далі життя почало потроху налагоджуватись, але нічого особливо видатного попереду не майоріло. Хіба що з молодої доярки перетворитися на доярку досвідчену, а потім і на стару…
Як раптом – оргнабір перспективних кадрів, переїзд аж до самої Москви, робота на деревообробному комбінаті № 3… нехай брудна й аж ніяк не престижна… але ж це столиця Радянського Союзу – найкращої, найсправедливішої в світі держави!.. Тільки-но дівчина встигла призвичаїтися до нових реалій, як настав 1957 рік, а з ним – VI Всесвітній фестиваль молоді та студентів. Яскраво-розмаїтий. Пістряво-гамірливий. Багатомовний. Мультикультурний.
Звісно ж, для вчорашньої доярки, а сьогоднішньої різноробочої ДОКу найважливішим елементом молодіжного фестивалю стали зарубіжні делегати. Якщо навіть точніше – то делегати-чоловіки: хоча спілкуватися з ними доводилось переважно за допомогою красномовних жестів і ще півтора десятка сяк-так завчених слів, проте й задоволення від того Маргарита отримувала неабияке. А ще подарунки. Хоча…
Хоча без прикрощів також не обійшлося: після однієї особливо потужної гулянки дівчину упіймав молодіжний патруль, тоді ж комсомольські активісти поголили її налисо. Наступного дня було дуже незручно з’явитися на комбінат в такому незвичному вигляді. Далі були комсомольські збори з жорстокою прочуханкою, суцільні насмішки і кпини товаришів по роботі, суцільна ненависть і презирство товаришок, карикатура у вітрині «Комсомольського прожектора» і все таке інше.
Втім, Рита вже не могла зупинитися: скочування тривало й надалі. Хоча молодіжний фестиваль завершився, а закордонні гості роз’їхалися, дівчата й надалі спілкувалися з хлопцями – тільки тепер вже не з іноземцями, а з нашими, радянськими. Щоправда, задоволення від «своїх» було меншим, а їхні подарунки і платня – далеко не такими щедрими… Та це компенсувалося кількістю «своїх». Відповідно, молодіжні патрулі ловили гулящу дедалі частіше і голили голову щоразу, проте Рита не просто привчилася постійно носити хустину, а й завела собі перуку.
Однак тривати до нескінченності все це не могло. Через те, що як з виробничими показниками, так і з виробничою дисципліною у товаришки Барсукової не залагодилося, її насамкінець звільнили з деревообробного комбінату й витурили з гуртожитку. Що тепер робити – невже повертатися в свій колгосп до корів?! Після трьох років, прожитих у Москві, це видавалося неможливим. Рішення напрошувалося само собою: зачепитися в якомусь містечку – не великому, але й не надто малому. Щорс для цього підходив ідеально.
– Отож мені потрібна квартира, – мило кліпаючи густо нафарбованими віями, підбила вона підсумок довгої промови.
– Квартира?! Отак одразу?! Хм-м-м… – замислено промимрив заступник голови райвиконкому, не відриваючи погляду від розстібнутого ґудзика на кофтині відвідувачки в районі грудей і намагаючись вирішити, навмисно цей ґудзик розстібнувся чи ненавмисно.
– Так, квартира. Нехай навіть «однушка», – підтвердила дівчина. – Адже з гуртожитку мене вже виганяли, а із законної житлоплощі нехай хто спробує, то я йому задам чортів!..
– Ну, знаєте… кхе-кхе… Це так швидко не робиться.
– А прискорити ніяк не можна?..
Томно розкривши наведені багряною помадою губи, Маргарита повільно облизнула їх тріпотливим кінчиком язичка й томно зітхнула:
– За мною не заіржавіє, я відпрацюю… відплачу!.. Мене зарубіжні студенти всяким хитрим штукам навчили, задоволення від них чоловікам – м-м-м!!! Значно вище середнього. Особливо пригадую, як був у мене один хлопець з Гаїті. Чорний такий, весь із себе негр. Бертраном звали. То він…
– І все ж таки не маю права.
– Хіба?!
– Не маю права погоджуватися одразу, – товариш Калащук посміхнувся з хитрим виглядом. – Спочатку треба перевірити, що ви кажете правду… що ти не брешеш. Переконатися особисто.
– Ну, то переконайся, – посміхнулась вона.
– Ну, гаразд… Гаразд! Поки що тобі відмовлено.
– Е-е-е, ні!..
– І не сперечайся! А от далі побачимо. Приходь увечері до мене, поговоримо… в приватному порядку. Поговоримо удвох, неофіційно. Тільки ти і я, без секретарки в приймальні.
Він написав на клаптику паперу адресу і простягнув відвідувачці.
– Гаразд, це вже інша розмова, – сховавши папірець з адресою за пазуху, дівчина нарешті застібнула ґудзик і поквапилась уточнити: – То о котрій годині я маю бути у тебе?
– Десь так о восьмій.
– А чого так пізно?
– Можна подумати, ти кудись поспішаєш.
– Та ні, куди ж мені поспішати в чужому місті!.. – густо нафарбовані вії дівчини знов затріпотіли.
– От і я так думаю, що нема куди. Тому дай мені підготуватися до твого приходу, щось на стіл виставити.
– О-о-о, то ти ще й сам готуєш?!
– Аякже, аякже, – широко посміхнувся він. – По-перше, я застарілий переконаний холостяк. По-друге, під час війни в партизанському загоні…
– О-о-о, то ти партизаном був?!
– Так, було діло. Але давай-но про це ввечері поговоримо, гаразд?
– Гаразд, переконав. Тільки хотілось би ще уточнити… ти щось п’єш чи як? Чи, може, скажеш, що тверезе життя ведеш…
– З твоїх ручок вип’ю все, що горить! – вигукнув він з ентузіазмом. – Тим паче, як може не пити старий партизан зі стажем?! Та ми б там, у лісі, під час війни взимку позамерзали би всі, якби не пили. Морози, сама знаєш…
– Що ж, зрозуміла. Але все ж таки, що тобі принести?
– Якщо хочеш, щоб твоє питання вирішилось якнайшвидше – принеси таке, щоб я лишився задоволеним.
– Гаразд, не переживай, – кивнула вона, – буде тобі задоволення.
І випурхнула з кабінету.
* * *
– Чуєш, Мефодійовичу, а що за краля у тебе в приймальні сиділа?
– Та-а-а… лімітчиця якась. А що?
– Лімітчиця? Хм-м-м… А знаєш, вона нічогенька така собі.
– Знаю. І що з того?
– А-а-а… в якій справі вона до тебе приходила – невже тільки житло… Чи, може, щось іще?
Вимовляючи це, начальник відділу оргроботи виконкому ледь помітно посміхнувся, а його очі хижо сяйнули.
– Про житлове питання ти в журналі реєстрації прочитав? – спитав товариш Калащук і, отримавши ствердну відповідь, пояснив: – Тільки житло її цікавило і більш нічого. Без усяких таких «але», про які ти вже собі нафантазував бозна-що і з боку бантик.
– А-а-а… куди вона поділася?
– А я там знаю?! – напустивши на себе якомога байдужіший вигляд, заступник голови райвиконкому зневажливо знизав плечима. – Вона ж не наша, не місцева. Либонь, діставши відкоша…
– А що, ти її спровадив?! – в голосі начальника оргвідділу відчувалася неприхована досада.
– Авжеж спровадив! – пхинькнув Лук’ян
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.