Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

Кловського, і Лізка стовбичила перелякано в моєму халаті, що з'їхав з плечей, світячи шоколадними сосками, з гордо піднятим підборіддям, але без відчаю в очах, а з тим немилосердним сумом, що готує людину до всякого і до всього, і звична до будь-якого, навіть атмосферного, коливання, а не тільки ранкових візитів до хоч і колишніх, але американських конгресменів; і я прискіпливо, лежачи, шукав істерику правди в її очах, правди того, що вона таки не причетна до цього карнавалу, але заглядати жінці в очі — це все одно, що дізнаватися свою долю наперед у якогось вуличного ворожбита з нечистим кислим подихом. Я лежав упосліджений, ледь дихав, намагаючись заговорити з Кловським, а той тільки блукав волооким поглядом кімнатами, переходив на Лізку і шипів щось крізь зуби, міряючи її аж занадто ніжним поглядом, як для убивці. Він зупинився, спостерігаючи, як розхитуються чорні павутини мосту, промовляючи: «Туман і тінь… Тінь та туман… Туман і тінь…» — і тільки знизу я відчув, як йому боляче, непоправно боляче, бо я побачив невидиму нитку, що пролягла між ними. І я мовчав, доки його люди бігали і мотлошили речі. Кловський поволі, риплячи шкірянкою, підійшов до Лізки, яка курила, затягуючись нервовими короткими затяжками, пихкаючи димом; його вказівний палець торкнувся гострого соска, що від збудження задерся догори, і Кловський усміхнувся, але якось у себе, наче усвідомлюючи, вловлюючи невідоме, зовсім інакше почуття, з гіркотою переконуючись, що воно ніколи не вживеться з його розумінням світу, з якоюсь гибельною утратою; тут до пари красивий жест, але він поволі продовжував подорож пальця далі, ткнувши пупа, а затим запустив долоню між ноги, підвів голову і зовсім розв'язно заіржав у обличчя Лізці.

Я лежав у холодному поту, слухаючи невідомо для чого, як відчиняються і зачиняються велетенські броньовані двері — ранок, люди поспішають на роботу. Кловський заходився пластмасовим сміхом, низьким і одноманітним, що тривав ледь не хвилину. Нарешті зупинився і заговорив до мене, — бійці піднімали попід руки, всаджували в крісло, а Кловський чемно роз'ясняв: «Ця жінка не твоя, американцю, вона ніколи не зможе бути твоєю. Ця жінка зайнята паном Блохом. А перед кінцем вона належатиме мені. Чому? Це краще не запитувати, американцю, коли влазиш у чужий світ. Ось так, ось так, ось так. Але… щоб цей кінець не наступив, нам необхідно познайомитися з однією людиною. Пан Блох зацікавився тією людиною. Ти вчора з нею спілкувався. Ось так».

Я вже був подумки розпрощався з життям, а зараз сидів, прокручуючи в голові образи моїх знайомих. Кловський допоміг мені, показуючи фотокартку директора НДІ. Відомий алкоголік, щоправда високоранговий, але нічого особливого. Кловський бачить мій подив і ще більше радіє. Кловський говорить, що ми з цього дня приятелі, нехай його не турбує досить незвичний початок знайомства, але знаєш сам, що він, тобто Кловський, на роботі, а ця лярва — жінка чи довічна коханка пана Блоха. І Лізка, гойдаючи стегнами, зовсім по-дитячому трохи награно, пройшла кухню, зрізала шматок спальні й заліпила гучного ляпаса Кловському. Спочатку на одну щоку, потім на другу. Той і не муркнув, а продовжував тріщати брунатними кісточками вервечок, викочуючи свої сливові очі у простір і копилячи смачні губи.

Це було якось навіть кумедно, вся ця тарабарщина, вся ця історія, аби не два патьоки сліз Лізки — скидалося щось на погано зіграний спектакль, коли актори тупочуть і лепечуть на сцені казна-що. Мене такий розклад справ потішав. Могутнє раціо здибилось у моїх нетрях, притиснуло кволого і немічного індіанчика, і мені захотілося побільше прожити, бодай на годину, але потягнути життя. Мене, одним словом, потішало: ми вирушили у дорогу в темному і довгому, як труна, авто, що м'яко і торжественно пропливло засліпленими латунню сонця вікнами, в суцільному тумані, у сльоті, з тошнотним присмаком недавньої хвороби і похмілля. Ми розмовляли цілу дорогу, хоча ні я, ні Лізка не знали її кінця, Кловський напрочуд цупко ухопився за розмову і, видається, був дуже радий, що є нагода поговорити. Лізка сиділа позаду, піднявши точені ноги, підтиснувши їх майже до грудей, м'яко опустивши підборіддя, але кинувши погляд поверх голів, поверх керма; проте між ними різниці зараз я не бачив. Два чорних гада, які на відстані випускали одне на одного жала, звивалися тугим клубком, потім вільно відпружнювалися. Від цього тхнуло чимось первісним, і це мене найбільше займало. Навіть парфуми Лізавети пахнули волошками. Значить, пахло скрізь смертю. Я не міг не вгадати такої речі. Такі, але не занадто гострі, не такі інтимні почуття затягували мене в різні халепи в латиноамериканських країнах. А зараз мені приємно слухати Кловського: без сумніву — він розумний чоловік, якщо можна в цій країні лишатися розумним чоловіком і найманим убивцею.

Пилипович

Я пам'ятаю, що тоді лежав сніг. Мені більше нічого не згадується. Здається, я розповідав побрехеньку, трохи подібну на правду, про Прибалтику, в тому сенсі: було це внаправду чи це знову придурі мого мозку. Я розхитував у собі залишки спокою, спостерігав краєм ока за Лізкою і недоумкуватим американцем. Ми їхали на гостину, що навряд чи добре для когось закінчиться. Лізка заспокоїлася, напилася шампанського, гарикнула, щоб водій увімкнув вентилятор, і курила цілу дорогу, кидаючи свій стервозний погляд кудись у туман, до павутини чорного мосту. Вони не спали — по тому, як склеплялися їхні очі, було видно, що вони довго не спали. І я вирішив, що це її остання поїздка. Блох кілька разів скаржився на те, що йому треба заводити сім'ю, що роки летять надто швидко, а цього добра він так і не спробував, але з Лізкою навряд чи вдається думати про сімейний затишок; лярва — вона й у Африці лярва. Мене пробило холодним потом після однієї такої розмови. Я довго дивився на Блоха, на його стіл під склом, і мені видалося, що частина його планів під склом — то я і Лізка. Він усміхнувся краєм уст, потягнув усмішку довго, так довго, що можна було чути, як ляскає язик від задоволення, хоча це моє перебільшення. Я запевнив Блоха, що про такі речі думати рано, зовсім рано, над дахами з гуркотом пролетіли птахи, і він високо скинув брови, я намагався щось відшукати в його очах, але нічого не відшукав, окрім короткого життя, що ніяк не хотіло зупинятися, але у мене ж вистачало сили запитати у самого себе: чиє ото життя. Мені вже обридло убивати людей. Це не порожні слова. Я