Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

їх загубити; тієї миті, коли бабуся зав’язувала шарф, я усвідомила, що хочу до вбиральні. «Даруй, бабуню, — несміливо і тихо промовила я, — мені треба в туалет». Бабуся розсердилася. Вона розлючено зірвала з мене зимове вбрання зі словами: «Седі, зізнайся: ти це навмисно, га?» А я сказала: «Ні, бабуню, клянуся, ні! Раніше мені не хотілося!» — «Що ж, — відповіла вона, — нехай це послужить для тебе уроком. Можливо, наступного разу ти будеш уважніша до свого тіла!» Даремно я просила й молила її — після вбиральні вона не дозволила мені вийти.

У лютому сталася несподіванка: Ліза (одна із дівчат з мого класу) запросила мене на свій день народження. Авжеж, я знала, що вона запрошувала не мене особисто, а всіх наших дівчат («Носа задирають, — заявила бабуся. — Далеко не кожен може собі дозволити запросити тридцять осіб!»), тому було б надто помітно, якби вона не запросила мене. Та на Лізиному святі потреба скористатися вбиральнею знову зіграла зі мною злий жарт. Мама Лізи приготувала багато «Розхристаних Джо» — відкритих гамбургерів на підсмажених хлібцях і з густим соусом, я ніколи не їла нічого смачнішого, тож не стримувала себе. Як це завжди буває на днях народження, всі діти гомоніли й реготали одночасно, і я доєдналася до спільних веселощів, аж раптом лимонад, який я пила, дався взнаки, я почервоніла, злякавшись, що можу зробити це в трусики, а це стало б найбільшим із можливих принижень, тож я підвелась і тихенько запитала у Лізиної мами, де вбиральня. А вона провела мене в коридор, не лаючи, як це обов’язково зробила б бабуся, ніби це було так природно — робити «піпі» посеред обіду. Мені це дуже сподобалось. Я зачинила за собою двері і дзюрила досхочу, але відчинити замок не могла. Це було схоже на страшний сон — справжній кошмар! — я марно билася над замком, він відмовлявся слухатись мене, я панікувала, думала, що проведу решту життя у вбиральні; нарешті я постукала в двері і покликала на допомогу. З коридору почулися голоси дівчат: «Седі, що сталося?» І я тихо, захрип­лим голосом, який немовби й не належав мені, відповіла: «Не можу відчинити двері!» Лізин тато присів по інший бік дверей, ласкаво попросив мене не хвилюватись і терпляче пояснив, як розблокувати двері. У мене все вийшло. Коли я нарешті повернулася до столу, Ліза сказала: «Седі, як справи у туалеті?» Всі засміялись, і я мало не померла від сорому. Свято було зіпсоване.

Ми чекали на весну. Як і щороку, мама мала приїхати на великодню вечерю, яка відбувалася не ввечері, а опівдні, і я вирішила рахувати дні у зворотному порядку до Великодня. Час минав кволо і довго, поволі переповзаючи від 42-х до одного, — нарешті це мало статися завтра, а ось і сьогодні! Мама не ходила з нами до церкви Святого Йосафата — бабуся сказала, що вона перестала відвідувати церкву, коли злигалася з своїми бітниками, на що дідусь зауважив: «Шкода! Безбожна молодь, приречена на муки у пеклі». Гадаю, він пожартував. (Я не знаю, чи дідусь і бабуся справді вірили у дива і воскресіння Христові, у рай і пекло, чи це були лише мовні звороти, — в будь-якому разі вони явно не чекали на те, що якесь диво кардинально змінить їхнє життя).

Ми швидко повернулися додому, бо о пів на першу мала прибути мама і слід було все приготувати до вечері. Весь цей час у печі готувалася шинка, і бабуся, наспівуючи псалми про воскресіння Христа, кинулась її перевіряти, та все було гаразд — шинка не підгоріла. Христос постав із мертвих, до Різдва він мав знову прийти у світ живих, шинка була готова, стіл накритий, годинник цокав, уже була перша година дня, а мама, як завжди, запізнювалась.

— Хто б сумнівався! Її такі дрібниці, як пунктуальність, ніколи не цікавили! — з іронією зауважив дідусь.

Каструлі підігрівалися на плиті, однак хліб уже почав тверднути — так само поволі з бабусиного обличчя зникала гостинна усмішка, що дивом осяяла його о пів на першу. Гілер, відчуваючи бурю, бігав між дідусем і бабусею, скиглив і торохтів хвостиком по паркету.

— Гілере, тобі ніколи не доводилось отак чекати на своїх батьків? — з цими словами дідусь почухав його за вухами. Почувши своє ім’я, Гілер вирішив, що час іти гуляти, й загавкав. Однак дідусь удав, ніби песик відповів «Ні», і собі відказав: «Звісно, що ні!»

Щодо мене, то я воліла задля маминого візиту видаватися милою й чемною («як картинка»), тож перед церквою причесалася, зв’язавши волосся у жмут на потилиці й закріпивши конструкцію жовтим бантом, однак чим далі, тим більше ґумка банта стягувала шкіру на голові, було боляче, я чухалася, з-під ґумки виборсалось кілька пасем волосся; зрештою, я зірвала кляті ґумку і бант разом із кількома волосинами й заплакала.

— Седі, на Бога, що ти робиш?! — скрикнула бабуся. — Хочеш, щоб ми тільки й їли, що твоє волосся? Ходи до себе, залиш усе там і вимий руки! Негайно!

І поки я порпалась у ванній кімнаті, усвідомлюючи, що маю, як завжди, банальний вигляд і що всі ці страждання терпіла даремно, мама нарешті з’явилась.

Я буквально скотилася по сходах і кинулася в її обійми. Вона спіймала мене зі словами: «О, моя люба, моя дорога і така доросла вже дівчинко!» — посадила собі на коліна і вкрила моє обличчя поцілунками.

— Крістіно, нам можна вже сідати за стіл? — запитала бабуся. — Вже перша тридцять п’ять. Ще трошки — і висохне шинка.

Мама уважно зазирнула мені в очі.

— Як ведеться моїй солоденькій Седі?

— Добре, — відповіла я.

Бабуся різко зняла мене з маминих колін, посадила на мій стілець, а дідусь, узявшись за електричний ніж, повторив свій звичний жарт про Джека Патрача.

Мама — не просто найпрекрасніша жінка у світі, вона сяйливо-чарівна. Її друг Джек якось сказав це при мені, а я запам’ятала, бо цей опис напрочуд їй пасував. Мама вбралася у все чорне (звичайно, на думку бабусі, не личить носити таке на Великдень): чорні обтислі штани, чорний светр, яскраво-рожевий шалик, великі срібні кільця у вухах — і все, ні макіяжу, ні складної зачіски; втім, завдяки своїй усмішці, своїм блакитним очам, своїй бадьорій, жвавій поставі мама завжди привертала до себе увагу, і зненацька я зрозуміла: мало на кого взагалі звертають увагу, більшість людей не присутні тут і зараз, вони думають про тисячі різних речей, тільки не про вас, тільки не про незліченні можливості саме цього моменту.

(А через інтенсивність маминої присутності