Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

її особистий простір». І ми послухалися цього клятого принципу довіри твого клятого доктора Лерна!

— Не перекручуй, Джеррі! Ми говорили про це під час сеансу, бо Дакота скаржилася, що ти шукаєш в її кімнаті наркотики! Доктор Лерн порадив зробити її кімнату простором, який слід поважати, запровадити принцип довіри. Він не казав нам не заходити, якщо наша донька почуватиметься недобре!

— Усе свідчило про те, що вона просто заспала. Я хотів лишити її в щасливому невіданні.

— А її мобільник і досі вимкнутий! — здушеним голосом вигукнула Синтія, що періодично намагалася додзвонитися до Дакоти. — Я зателефоную докторові Лернові.

Тієї миті задзеленчав хатній телефон. Джеррі квапливо вхопив слухавку.

— Пане Іден? Поліція Нью-Йорка. Ми знайшли вашу доньку. З нею все гаразд, не турбуйтеся. Патруль підібрав її в провулку, вона спала, мабуть, п’яна. Її відвезли у «Маунт Сінай» для медичного огляду.

Тієї ж таки пори Скіп Налан, заступник головного редактора «Нью-Йоркського літературного огляду», мов буря, вдерся до кабінету Стівена Берґдорфа.

— Ти витурив Островскі? — вигукнув Скіп. — Та ти геть з глузду зсунувся! І що це за жалюгідна рубрика, яку ти запровадив у минулому випуску? Звідки взялася ця Аліса Фільмор? Її текст ніщо, тільки не кажи мені, що хочеш публікувати таку дурню!

— Аліса дуже обдарована журналістка. Я вірю в неї. Ти знаєш її, вона розбирала пошту.

Скіп Налан взявся за голову.

— Пошту? — розлючено перепитав він. — Ти вигнав Островскі, щоб заступити його дівчиною, що розносить пошту і пише гівняні статті? Ти що, наркотики вживаєш, Стівене?

— Островскі уже не на рівні. Надто вже він отруйний. Що ж до Аліси, то це молода талановита дівчина! — заперечив Берґдорф. — Я господар цього часопису чи хто?

— Талановита? Гівняна вона, ось що! — знову вигукнув Скіп і вийшов з кабінету, грюкнувши дверми.

Допіру він пішов, як відчинилися двері стінної шафи і звідти вилізла Аліса. Стівен кинувся до дверей кабінету й хутко їх замкнув.

— Не зараз, Алісо, — благально вигукнув він, підозрюючи, що вона хоче влаштувати йому сцену.

— О ні! Ти чув, Стіві. Чув ту бридню, що він казав, і не захистив мене!

— Таж захистив! Казав, що твоя стаття дуже хороша!

— Не будь таким слимаком, Стіві! Я хочу, щоб ти його негайно звільнив!

— Не будь такою смішною, я не звільню Скіпа. Ти вже домоглася, що я звільнив Стефані й витурив Островскі, так ти мені всю редакцію спустошиш!

Аліса спопелила його поглядом і сказала, що вимагає подарунок. Берґдорф засоромлено скорився. Він пройшов крамницями П’ятої авеню, які полюбляла Аліса. У крамничці шкіряної галантереї обрав невеличку, дуже вишукану сумочку. Він знав, що таку модель і хотіла Аліса. Узяв її й подав кредитну карту продавчині. Вона не пройшла, бо на рахунку не було достатньо грошей. Він подав другу, яка теж не пройшла. Третя теж. Він почав панікувати, чоло вкрилося потом. Було тільки сьоме липня, а його картки вичерпалися, рахунки були порожні. Виходу не було — він простягнув картку часопису, і оплата пройшла.

Залишався тільки рахунок, де лежали гроші для вакацій. Він будь-що мусить умовити дружину відмовитися від тієї мандрівки кемпінг-каром до Єлловстоуна.

Здійснивши ту купівлю, він іще трохи повештався вулицями. У небі висіли тяжкі хмари, збиралося на грозу. Розпочалася тепла, брудна злива, що вмить намочила його сорочку і чуприну.

Він чвалав, не звертаючи на те уваги, був геть розгублений. Урешті зайшов до МакДональдса, замовив кави і випив її за брудним столом. Він був у відчаї.

*

Повернувшись до Орфеї, ми з Анною подалися до Великого театру. Дорогою з Пукіпсі зателефонували Коді: нам потрібні були всі папери, що стосувалися першого театрального фестивалю. Зокрема, цікаво було більше дізнатися про п’єсу, яку грав Кірк Гарві, ту, що спершу хотів заборонити мер Ґордон.

Анна провела мене через усю залу за куліси. Коді чекав нас у кабінеті й дістав з архіву коробку, що була наповнена різними паперами з тієї пори.

— Що, власне, ви шукаєте? — запитав він.

— Інформацію, що стосується першого фестивалю. І назву трупи, яка грала першу виставу, а також назву п’єси Кірка Гарві.

— Кірка Гарві? Він зіграв кумедну виставу, що звалася «Я, Кірк Гарві». Геть бездарний монолог. А відкрила фестиваль вистава «Дядечко Ваня». Ось програма.

Він дістав пожовклу брошуру і простягнув мені.

— Можете взяти собі, — сказав він, — у мене ще є. Потім іще понишпорив у коробці й дістав невелику книжку.

— Ох, я і забув про неї. Це був задум голови Ґордона. Може, вона стане вам у пригоді.

Я взяв книжку і прочитав назву:

Стівен Берґдорф.

ІСТОРІЯ ОРФЕЙСЬКОГО ТЕАТРАЛЬНОГО ФЕСТИВАЛЮ.

— Що це за книжка? — запитав я Коді.

— Стівен Берґдорф! — видихнула Анна.

Коді розповів нам епізод, що стався за два місяці до вбивства чотирьох людей.

*

Орфея, травень 1994 року

Коді сидів у своєму кабінеті в книгарні й оформляв замовлення, аж у двері ніяково зазирнула Меґан Падалін.

— Перепрошую за клопіт, Коді, але тебе хоче бачити мер Ґордон.

Коді схопився з місця й подався до задньої кімнати. Йому цікаво було, що хоче від нього міський голова. З якихось загадкових причин мер не заглядав до книгарні від березня. Коді й гадки не мав, що ж сталося. У нього було таке враження, що мер уникав його крамниці. Він навіть бачив, що той купує книжки в Іст-Гемптоні.

Ґордон стояв перед прилавком, нервово бгаючи в руках якусь книжечку.

— Пане голово! — сказав Коді.

— Добридень, Коді.

Вони гаряче потиснули один одному руки.

— Яке це щастя, — сказав Ґордон, розглядаючи полиці з книжками, — що в Орфеї є така чудова книгарня.

— У вас усе гаразд, пане голово? — запитав Коді. — А то в мене таке враження, наче ви мене віднедавна уникаєте.

— Я вас уникаю? — весело запитав Ґордон. — Оце ви сказали! Знаєте, я вражений тим, скільки людей тут читають. Завжди з книжкою в руці. Якось я вечеряв в ресторані й, уявіть собі, за сусіднім столом було подружжя, що вткнулося кожне в свою книжку. Я подумав собі, що люди геть подуріли. Таж побалакайте, дідько б вас ухопив, а не в книжки дивіться! Навіть на пляж ідуть з цілим стосом книжок. Це вже як наркотик.

Коді з утіхою слухав ту