Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

балачку. Мер Ґордон був привітний і симпатичний. І такий добрий-добрий. Він подумав собі, що Ґордон, звісно ж, може й лютувати, як ніхто не бачить.

Проте виявилося, що той візит не був безкорисний.

— Я хотів поставити вам запитання, Коді, — провадив Ґордон. — Як ви знаєте, тридцятого липня ми відкриваємо перший театральний фестиваль...

— Авжеж, знаю, — з ентузіазмом відказав Коді. — Я вже замовив різні видання «Дядечка Вані», щоб пропонувати моїм клієнтам.

— Пречудова ідея! — вигукнув мер. — Тоді ось що хотів я вас попросити. Стівен Берґдорф, редактор «Орфея кронікл», написав невеличку книжку, присвячену фестивалю. Можете виставити її на продаж? Ось я приніс один примірник.

Він простягнув Коді ту книжчину. На палітурці була світлина голови, що позував перед Великим театром, а над ним назва.

— «Історія фестивалю»... — прочитав уголос Коді й здивувався. — А не зарано присвячувати йому книжку?

— Знаєте, там стільки вже є на цю тему, — запевнив його міський голова, збираючись іти. — Матимете кілька приємних несподіванок.

Коді не зацікавила ця книжка, та він не хотів псувати стосунки з Ґордоном і погодився виставити книжку в крамниці. Коли мер пішов, до кімнати зазирнула Меґан Падалін.

— Що він хотів? — запитала вона.

— Щоб ми рекламували книжку, яку він видав.

Меґан пом’якшала і погортала книжку.

— Вона непогано видана, — урешті виснувала вона. — Знаєш, у нас тут чимало людей видаються власним коштом. Можна відвести їм куточок, щоб і вони могли виставляти свої книжки на продаж.

— Куточок? Таж у нас геть місця нема. Та й це нікого не цікавить, — відказав Коді. — Люди не люблять купувати книжки своїх сусідів.

— Он можна звільнити комірчину, — сказала Меґан. — Пофарбувати, й вона буде як нова. Та й зробити там кімнатку для місцевих видань. Ось побачиш, автори — добрі клієнти для книгарень. Вони приходять поглянути на свої книжки і теж дещо купують для себе.

Коді подумав, що це непогана думка. Та й хотілося йому зробити приємність голові Ґордону: він відчував, що щось тут не так, а йому це було не до вподоби.

— Спробуємо, якщо ти так хочеш, Меґан, — сказав Коді. — Нічого ми не втратимо, якщо спробуємо. Не вийде, то знову влаштуємо там комору. Принаймні завдяки Ґордонові я дізнався, що Стівен Берґдорф на дозвіллі пише книжки.

*

— То Стівен Берґдорф був колись редактором «Орфея кронікл»? — здивувалася Анна. — Ти знав це, Джессе?

Я стенув плечима. Я геть про це не знав. Чи бачив його під час слідства? Хтозна, не пам’ятав.

— То ви його знаєте? — здивовано запитав Коді.

— Він зараз головний редактор «Огляду» в Нью-Йорку, де працювала Стефані, — пояснила Анна.

Як це я міг не пам’ятати Стівена Берґдорфа? Навівши довідки, ми дізналися, що він пішов з посади редактора «Орфея кронікл» відразу ж після вбивства чотирьох осіб, поступившись місцем Майклові Бірду. А що як Берґдорфа не покинули сумніви, які не дають йому спокою й досі? А що як він замовив ту книжку, яку писала Стефані? Вона казала, що це був чоловік, який не міг писати відверто. Виходить, колишній редактор місцевого часопису не міг повернутися на двадцять років назад і розслідувати цю справу. Нам потрібно було терміново їхати до Нью-Йорка і побалакати з тим чоловіком. Ми вирішили зробити це наступного дня зранку.

Та це були ще не всі несподіванки, що спіткали нас того дня. Увечері Анні зателефонували на мобільник. На дисплеї був номер бару «Білуга». «Заступник начальника поліції Каннер? — прозвучав у слухавці чоловічий голос. — Кірк Гарві слухає».

Дерек Скотт

Понеділок, 22 серпня 1994 року. Через три тижні після вбивства чотирьох людей.

Ми з Дереком прямували до Гіксвілла, містечка на Лонґ-Айленді, поміж Нью-Йорком і Орфеєю. Жінка, що нам зателефонувала, була касиром у філії банку Лонґ-Айленду.

— Вона призначила нам зустріч у кав’ярні в середмісті, — пояснив я Джессові у автомобілі. — Її начальник не знає, що вона зв’язалася з нами.

— То це стосується голови Ґордона? — запитав Джесс.

— Напевне.

Хоч було ще рано, Джесс наминав гарячий сендвіч із м’ясом і брунатною підливою, що дуже смаковито пахла.

— Хочеш? — запропонував він з напханим ротом, простягаючи мені шматок. — Це така смакота!

Я всадив зуби в той кусень. Рідко випадало мені їсти щось аж таке смачне.

— Неймовірна підлива. Хтозна, як Наташа її робить. Я називаю її підливу «Наташа».

— Невже Наташа зробила тобі цей сендвіч перед тим, як ти вийшов з дому?

— Авжеж, — відказав Джесс. — Встала о четвертій годині ранку, щоб приготувати страви для ресторану. Незабаром мала прийти і Дарля. Стільки всього було, аж я не знав, що обрати. Печиво, вафлі, російський салат. Я порадив їй подавати ці сендвічі в «Маленькій Росії». Люди просто-таки хапали б їх.

— Та ще й зі смаженою картоплею, — підхопив я. — До цієї страви добре мати гарнір у вигляді картоплі.

Касирка банку Лонґ-Айленду звалася Мейсі Варвік. Вона чекала нас у порожній кав’ярні, нервово помішуючи паличкою капучино.

— Я приїздила до Гемптонса останніми вихідними і побачила в газеті фото тієї вбитої родини. Виникло враження, наче я знаю того пана, а потім зрозуміла, що це клієнт нашого банку.

Вона принесла теку з банківськими документами і дала її нам. Потім сказала:

— Довелося згаяти трохи часу, щоб довідатися його ім’я. Я не взяла зі собою газети й не записала прізвища. Довелося ввійти в інформаційну систему банку, щоб переглянути операції. Останніми місяцями він приходив до нас по кілька разів за тиждень.

Слухаючи її, ми з Джессом переглядали виписки з рахунку, які принесла нам Мейсі Варвік. Йшлося про вклади по двадцять тисяч доларів готівкою на рахунок, зареєстрований у банку Лонґ-Айленду.

— Кілька разів за тиждень Джозеф Ґордон приходив до вашої філії, щоб класти на рахунок по двадцять тисяч доларів? — здивувався Джесс.

— Авжеж, — сказала Мейсі. — Двадцять тисяч доларів — це та максимальна сума, щодо якої клієнт не повинен нічого пояснювати банкові.

Вивчаючи документи, ми виявили, що ці вклади розпочалися від березня.

— Отже, — сказав я, — ви не вимагали пояснень у Ґордона, звідки взялися ці гроші?

— Ні. Та й наш начальник не любить, коли ми ставимо забагато запитань. Каже, якщо клієнти не йтимуть сюди,