Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

туди, де мексіканці! Їхні священики навіть вино поганять!»

— Мексіканці? Ви певні, що правильно почули?

— Я ж не глухий.

— Що б воно мало означати?

— Може, воскрес із мертвих Панчо Вілья[44] і пішов грабувати Галісію.

Вони проїхали ще з півгодини й опинились у виноробній місцевості.

Праворуч від них, на південних схилах зеленіли виноградники, а ліворуч, приліпившись до скель, тулилося схоже на покинутий серед дороги труп ветхе сільце — то там, то там, наче поламані зуби в роті, стирчали напівзруйновані хатини.

— До селища не повертатимем, — сказав мер. — Проїдемо ще метрів п’ятдесят, залишимо машину й підемо стежкою нагору.

— Куди?

— Вони сказали, до сеньйора Дієго. Ті йолопи зрештою дійшли згоди, що в нього вино найкраще. Мовляв, туди мексіканці ще не сягнули.

— Знову мексіканці. Я починаю трохи тривожитись, Санчо.

— Не бійтеся, отче. Ви не злякалися вітряків, то невже злякаєтесь якоїсь купки мексіканців? Оце, мабуть, та стежка, і ми залишимо машину тут.

Вони примостили Росінанта за «мерседесом», що встиг раніше захопити краще місце.

Тільки-но рушили стежкою вгору, як назустріч їм майже вибіг огрядний чоловік у модному костюмі та надміру яскравій смугастій краватці. Він сердито бурмотів щось сам до себе. Отець Кіхот і мер мало не зіткнулися з ним, бо він нараз зупинивсь і заступив їм дорогу.

— Ви нагору по вино? — різко запитав він.

— Так.

— Не ходіть, — сказав чоловік. — Він ненормальний.

— Хто ненормальний? — спитав мер.

— Та сеньйор Дієго, звісно. Хто ж би ще? Має повен льох добрячого вина, а не дав і склянки покуштувати, хоч я ладен був купити десяток ящиків. Сказав, що йому не подобається моя краватка.

— Ну, щодо вашої краватки можна мати різні думки, — обережно мовив мер.

— Я сам ділок і скажу вам: так діла не роблять. А я не маю часу шукати вина десь-інде.

— Чому ж такий поспіх?

— Тому що я пообіцяв священикові. А я завжди дотримую свого слова. Дотримувати слова — найперше у поважному ділі. Я пообіцяв священикові привезти вина. А це однаково що обіцянка, дана церкві.

— Навіщо церкві десять ящиків вина?

— Та річ не тільки в тому, що я не дотримаю слова. Я можу втратити своє місце у процесії. Це — якщо священик не погодиться взяти замість вина готівку. Чеків він не бере. Будь ласка, дайте мені пройти. Нема часу стояти й розбалакувати, просто я хотів вас попередити…

— Не розумію, що тут діється, — сказав отець Кіхот.

— Я також.

Стежка привела їх до будинку, що доконче потребував ремонту. Під великою смоквою стояв стіл з іще не прибраними рештками сніданку. З дверей квапливо виступив молодик у джинсах і сказав:

— Сеньйор Дієго ні до кого сьогодні не виходить.

— Ми тільки хотіли купити трохи вина, — сказав мер.

— На жаль, нічого не буде. Сьогодні не буде. І не кажіть мені про свято. Сеньйорові Дієго до того свята байдуже.

— Та нам треба не до свята. Ми просто подорожні, і в нас закінчилося вино.

— Ви не мексіканці?

— Ні, ми не мексіканці, — цілком переконано відповів отець Кіхот. — Зробіть ласку, отче… Всього кілька пляшок вина. Ми їдемо в Осеру до трапістів.

— До трапістів?.. А звідки ви знаєте, що я священик?

— Коли б ви послужили Богові стільки років, як я, то й ви б упізнали колегу. Навіть без священицького коміра.

— Це монсеньйор Кіхот із Тобосо, — сказав мер.

— Монсеньйор?

— Не зважайте на титул, отче. Звичайний парафіяльний священик, як, гадаю, і ви.

Молодик обернувся до будинку, гукаючи:

— Сеньйоре Дієго! Сеньйоре Дієго! Ідіть мерщій сюди! Тут монсеньйор. До нас приїхав монсеньйор.

— Чи така вже дивина побачити тут монсеньйора? — спитав його мер.

— Дивина? Та певне. Всі тутешні священики — друзі мексіканців.

— А той чоловік, якого ми зустріли на стежці, він мексіканець?

— Ну звісно. Та ще й із найгірших. Через те сеньйор Дієго й не продав йому вина.

— А я думав, через його краватку.

На терасу з великою гідністю вийшов дуже старий чоловік. Сеньйор Дієго мав сумовите стомлене обличчя людини, що надто довго прожила й надто багато бачила у своєму житті. Він якусь хвилю вагався, поглядаючи то на мера, то на отця Кіхота, та зрештою зробив неправильний вибір і простяг обидві руки до мера.

— Ласкаво прошу, монсеньйоре, до моєї господи.

— Та ні, ні! — вигукнув молодий священик. — Не цей.

Сеньйор Дієго спершу повів руками в бік отця Кіхота, а тоді вже й звернув на нього погляд.

— Даруйте мені, — сказав він. — Очі вже не ті, що колись. Погано бачать, зовсім погано. Допіру вранці обходили ми виноградник, з оцим моїм онуком, то щоразу бур’яни помічав він, а не я. Сідайте, прошу, сідайте обидва, зараз я принесу вам вина і чогось попоїсти.

— Вони їдуть в Осеру, до трапістів.

— Трапісти — добрі люди, але вино в них, як на мене, не таке добре, а щодо отого їхнього лікеру… Неодмінно візьміть для них ящик мого вина, ну й для себе, звісно. Мені ще ніколи не випадало пригощати під цією смоквою монсеньйора.

— Ви теж сідайте, сеньйоре Дієго, — озвався молодий священик, — а я принесу вина та шинки.

— Білого й червоного… та кухлики для нас усіх. Ми тут влаштуємо собі краще свято, ніж в отих мексіканців. — Коли священик відійшов і вже не міг його почути, старий сказав — Якби ж то всі тутешні панотці були такі, як мій онук… Я міг би довірити йому навіть виноградник. Шкода, що він вирішав стати священиком. То його мати з пуття збила. Мій син нізащо б цього не дозволив. Коли б він був живий… Ото подивився я сьогодні, як Хосе висмикує бур’яни, а я їх не бачу, та й подумав: час уже на спочинок і мені, і виноградникові.

— А парафія вашого онука тут? — спитав отець Кіхот.

— Аби ж то! Ні, він живе тепер за сорок кілометрів звідси. Тутешні панотці вирядили його з цієї парафії. Він був їм як більмо на оці. А біднота його любила, бо він ніколи не брав грошей за відхідну, як хтось помре. Проказати відхідну — це ж суща дурниця! Пробурмотів ото кілька слів — і прав тисячу песет. Отож панотці зібралися й написали єпископові, і хоч декотрі добрі мексіканці стояли за Хосе, його звідси забрали. Якби ви побули тут трохи довше, то самі б усе зрозуміли, побачили б, які жадібні ті священики до грошей, що їх навезли мексіканці в наш злиденний край.

— Мексіканці, мексіканці… Та хто вони, ті мексіканці?

Молодий священик приніс під смокву тацю,