Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Всіх ми не зможемо розмістити.

— У садку, — наполягає Ганнуся.

— Гаразд.

— А ти, — Ганнуся оцінює мене, — спечеш торт.

Я намагаюся приховати заскоченість. Не так багато тортів я спекла, якщо точно — жодного.

— Не турбуйся. Я тобі допоможу, — Ганнуся втішає мене.

— Ви не проти, якщо ми Вас проведемо?

Голос Ірини тремтить, раптом з нею щось сталося — жінка збентежена, наче щось збило її з пантелику. З кондиціонера скрапує на заплитчаний тротуар вода.

— Я залюбки показала б Вам місто.

Я не хочу здаватись неввічливою.

— Та що Ви?! — заперечує чоловік. — Ми тут не вперше.

— Не треба, — голос Ірини звучить хрипло і глухо.

— Ми тут майже вдома, — чоловік дивиться на свою супутницю.

Ірина розкриває торбинку; коли вона намагається припалити цигарку, пальці її не слухаються.

Колись я поривалась опинитись деінде, почати все з чистого аркуша, стати особою з іншим ім’ям та прізвищем, яку ніщо не пов’язуватиме з попередньою. «Час не буває змарнованим».

— Іріна тут виросла, — вони горнуться одне до одного, наче зливаються в одну істоту.

Ірина не виправляє, вона механічно перекладає, відсторонено і задумливо, наче йдеться про іншу жінку з таким самим, як у неї, ім’ям.

— Ми давно не були тут.

Якийсь час ми мовчимо.

— Коли ми востаннє приїздили?

— Багато років тому.

— Дуже багато, — погоджується чоловік. — Я тоді був не таким, як зараз.

Він підморгує Ірині:

— Інакше Іріна не захотіла б мене.

— Ви приїхали заради храму? — питаю навздогад.

— Заради Іріни, — відповідає він.

Ми скорочуємо шлях, залишаючи центральну частину ліворуч. Тому, хто виріс тут, не потрібно провідників.

— Ми не туристи, — голос Ірини, хоч і тремтить, звучить наполегливо, майже вперто.

Іринин супутник каже:

— Ми тут познайомилися. В цьому місті неможливо не закохатися.

І поправляє себе:

— Іріну не можна було не покохати.

Дівчинка дивиться з зацікавленням, тоді раптом простягає долоньку:

— Мене звати Ганнуся.

— Ганс.

— Яке дивне ім’я, — каже Ганнуся. — Майже як моє. Хто Вас так назвав?

— Батьки.

— Ганс приїхав з Німеччини, — пояснюю я. — Він — німець.

— А чому він приїхав?

— Йому подобається мандрувати, — кажу. — А це — Ірина.

Ганнуся подає жінці руку.

Ірина силкується всміхнутись.

— Ірина теж з Німеччини?

— Так, — Ганс відповідає замість Ірини.

— Тоді вона німкеня?

— Так. Ні, — я вагаюся.

— Я тут народилася, — Ірина нахиляється до Ганнусі і гладить дівчинку по голові. — Так само, як ти.

Вона пригортає дитину, розгублено й гаряче.

— Тоді ти українка.

Нові висотки утворили мур між дитячим садком і старими п’ятиповерхівками, розташованими на однаковій відстані, боком до вулиці. Ми проходимо крізь останній проїзд.

— А це наш дім, — показує Ганнуся з невимушеністю досвідченої екскурсоводки. — Ми мешкаємо он там, на третьому поверсі.

Ірина підводить голову і дивиться вслід дитячій руці.

— Хочете побачити, як ми живемо? В нас отакенний рододендрон.

Ганнуся проказує назву рослини з особливою ретельністю. Рододендронові ми завдячуємо правильне «р».

Одного разу Ганнуся запитала:

— А він цвіте?

— Так, — відповіла я. — Дуже рідко.

— А що для цього треба?

— Любити його.

— І він відчуває, як його люблять?

— Авжеж.

— Рослина так само, як людина?

— Все живе прагне любові.

— Ми любитимемо його, еге ж? — Ганнуся зазирає в мої очі.

— Безперечно, — підтверджую я.

Ганнусі до вподоби моя рішучість.

— Атож, заходьте на каву.

Ірина й Ганс спантеличено перезираються.

— Не соромтеся, — Ганнуся заходить у під’їзд, подаючи приклад.

Перші дорослі гості в нашій оселі.

Я ставлю італійський кавник і, поки готується кава, викладаю вівсяне печиво.

Ірина про щось думає. Я теж.

Ми думаємо про те саме.

Пахуча рідина чорно наповнює білі філіжанки з великими помаранчевими цятками і ледь потьмянілим лямуванням, де-не-де стертим.

Ірина заплющує очі і вбирає ніздрями аромат, а тоді доторкається і довго не відриває губ.

— А ти маєш дітей? — раптом питає Ганнуся. — Донечку або хлопчика?

Ірина притуляється своєю головою до Ганнусиної, а потім цілує дівчинку в чоло.

Ганс кладе поверх Ірининої долоні свою.

— Антін розповідав про Вас, — кажу.

Ми здолали нескінченність усесвітів, щоб зустрітися на цих плитах.

Наші ноги, наші тіла, наші руки переплелися.

Нас ніщо не розлучить.

Ми кохалися, а потім лежали, дивлячись у стрільчасте склепіння.

Кохання подібне до невагомості.

Потужніше, ніж земне тяжіння.

Ми довго йшли назустріч одне одному, він і я.

Кожна секунда скорочувала відстань.

Стрілки на годиннику рухаються за законами любові.

По-справжньому ми закохуємося лише раз.

...........................................................................................

— Не впізнаєш?

Приземкуватий, кремезний, він навіть напідпитку міцно тримався на ногах.

— Не чекала?

Менше за все я сподівалась зустріти його.

— Що тобі треба?

Минуле пересувається тими самими вулицями, що й ми.

— Вгадай.

Дражниться в хованки.

— Облиш.

Скрадається назирці.

— Тебе.

Наслідує ходу.

— Забудь.

Подібне до тіні, довшої й довшої, що похиліше призахідне сонце.

— Забути?

Зливається з темрявою.

— Мене немає.

Забігає вперед.

— Невже?

На мить порівнюється з тобою.

— Відпусти.

— Погано ти мене знаєш!

— Я не хочу тебе знати!

— Ти змінилася.

— Ти теж.

— А ти що хотіла?

— Забирайся геть!

— Так легко мене не спекаєшся.

— Я кричатиму.

— Пошкодуєш.

— Я ненавиджу тебе.

— Колись ти переконувала мене в протилежному.

— Відпусти! Ми чужі люди.

— Коротка, сучко, в тебе пам’ять.

— Ти злий.

— Таке життя.

— Ти такий.

— Ти любила мене таким.

— Це було давно.

— Ти любила мене, еге ж?

— Мені шкода.

— Це все, що ти хочеш сказати?

Я повторила, що мені шкода.

— Гадаєш так легко відкупитися?

— Між нами давно все закінчено.

— Ти хочеш сказати, що прикидалася?

— Ні.

— А я всі ці роки не забував тебе. Думав, як моя мала. Як вона там без мене?

— Не треба.

— ...З ким тепер трахається?

— Боже мій, яка ти підлота!

— Вип’єш зі мною?

— Ти п’яний.

— Я не звик, щоб мені відмовляли.

— А я не та, аби мною розпоряджалися.

— Набиваєш собі ціну?

— Ти не маєш права розмовляти зі мною так.

Від нього тхнуло гуґо босом і коньяком.

— Того, що було, не повернеш.

— Ми почнемо спочатку.

Він купував мене. Обіцяв забезпечене життя. Я матиму все, що забажаю.

— Запізно, ти це прекрасно знаєш.