Читати книгу - "Вілла Деккера"

Львова посунули тисячі молодих резервістів. Їх було повно всюди — в парках, у скверах, на площах. Всі чекали на зброю, а з цим було нелегко. Українцям-­старшинам поляки не довіряли, й рідко хто отримав мобілізаційні картки. Не отримали їх і ми з Обухом.

Пополудні я завершив репортаж, потім забіг на каву з канапкою до пані Теличкової, і хоча її кельнерка, беручи в мене автограф, нащебетала купу компліментів про мою кримінальну писанину, я не підтримав цієї душевної розмови. Подумки я пояснив їй: «Дівчинко, ти й не підозрю­єш, з яким монстром хочеш зазнайомитися. Краще не починай. Бо якийсь інший монстр іде за моїми слідами. Ти ж не прагнеш стати шостою або сьомою?» А проте, розраховуючись, не стримався і запитав, як її звати.

— Крися,— невідомо чого втішилася вона.

— А яке ваше друге ім’я?

— Навіщо вам друге ім’я? — знітилася вона.

— Інколи друге ім’я виявляється ще фатальнішим. То як?

— Ну, Івона…

— Гарне ім’я. Але раджу вам, Івонко, не висовувати свого чудового носика з хати четвертого вересня.

— О, а то чого? Ви з мене кепкуєте?

— Ні. Ви ж, напевно, чули про цинамонового душія? А він душить у день іменин, який для вас випадає саме того дня.

Вона розкрила ошелешено ротика і завмерла, а тоді прошепотіла:

— Ви не жартуєте?

— Ні, зозулько.

2

На Погулянці в ліску знайдено було шосту офіру Цинамонового душія. Називалася Сабіна Готліб. Танцівниця з «Варшави». Ми всі були ошелешені. Чому Сабіна? Як Сабіна?

Найбільше ошелешений був я, бо ж то була ще одна дів­чина, з якою хоч і нічого не мав, але доволі мило поспілкувався. То вже якась напасть! Зараз вони прига­дають собі, що то вона телефонувала з «Варшави», і по­чнеться…

— Де той агент, курва мать! — кричав інспектор Ґождзєвскі.

Привели агента, який чергував у ресторації. Мав невиспаний і ошелешений вигляд.

— Як так сталося, що ви все профукали? — відразу наїхав на нього комісар.

— Вибачте… я просидів там до четвертої ночі. Той пан, що сидів з дівчиною… котру… котру…

— Та не прикидайтеся цваняком! — гаркнув інспектор.— Котру зґвалтовано й задушено. Далі…

— Він розрахувався і пішов собі. А вона гуляла далі. Я пильнував за всіма дівчатами. А їх було двадцять дві. Час від часу котрась бігла то до бару, то до туалету. Там був увесь час рух, знаєте… Тамта теж пішла гейби до туалету. Минуло хвилин десять, аж коли я спохопився і став питати дівчат, куди вона пішла. Ті відповіли, що не знають. Нічого їм не сказала. Потім я вибіг на вулицю. Під муром стояв жебрак. Він бачив, як дівчина пішла в бік оперного. Я туди… але там уже нікого не застав. Бачив сліди від шин і підняв оці два недопалки. Той пан саме таку цигарку купив у барі, коли виходив.

— Як він виглядав? — запитав інспектор.

Агент детально описав вірогідного вбивцю, але це нам нічого не дало.

— Треба навідатися до ресторації,— сказав комісар і промовисто зиркнув на мене.

Я вийшов на вулицю. Обух мене догнав.

— Стривай… Це та сама Сабіна? Та, в якої ти випитував про вбивцю Аґнєшки? — Я кивнув.— Шляк трафит! Що то має означати?

Я розвів руками:

— Він навмисне полює на тих, з ким я мав хоч найменший контакт. І я не знаю, що це може означати.

В ресторації ще танцівниць не було, але, за свідченням агента, вони й так нічого не знали. Однак я згадав, що увечері йшов дощ. Дівчина мусила прихопити парасолю.

Шатняркою працювала старша пані з фарбованим рудим волоссям і напацьканими вустами. Скидалася на колишню фордансерку. Я привітався і сказав, що з поліції. Вона відразу споважніла і проторохтіла:

— Всьо вповім, як на сповіді. Питайте.

— Мене цікавить Сабіна. Котра пропала.

— А-а, так-так…— Жіночка пожвавилась.

— Вона, коли виходила, щось попросила у вас?

— Ой, та не приведи боже, якого мені клопоту наробила! На дворі крапало. А вона прийшла без парасолі. Каже: «Дайте мені на хвильку чиюсь. Я туди й назад». Я кажу: «Не дам. Своєї в мене нема. А як чужу дам? Буде шкандаль!» А вона: «Дайте парасолю, з якою хтось ­прийшов з дощу. То й не помітить нічого. А я заберу презент від брата і назад». Я питаю: «Шо за презент?» А вона: «Я й сама,— каже,— не знаю. Від брата». Ну, тут я очі й вирячила! «Добре,— кажу,— дам, як обіцяєш показати, шо там». Вона обіцяла, а я, дурна, дала. Вона не повернулася, а той пан, чию парасолю я віддала, зробив такий рейвах, шо я не знала, куди ся ховати.

— І чим закінчилося?

— Та чим? Я не призналася, жи віддала його парасолю. А він вже був п’яненький. І кумпель му каже: «Казю, та ти хіба мав парасолю? Дайсі на стриманє». Та й пішли собі.— Вона розсміялася. Але враз схаменулася: — Ой, я вам таке вповіла. А ви ж з поліції.

— Мене парасоля цікавить найменше. Ліпше згадайте, хто перед Сабіною виходив і відразу після неї.

— Відразу після неї ніхто не виходив. А перед… Так, був такий їден з вусиками і в окулярах. І мені сі здає, жи мав на голові перуку. Бо як відвернувся від мене, то я не побачила на волоссі проділу. Я йому подала капелюх, а він мені, чуєте, поклав два гроша! А бодай його дідько припік! Два гроша! Така скнара! А… ше-м нагадала… То не був місцевий. Сказав «Попроше капелюх», а не «капелюш».

— Ви його бачили перед тим на залі?

— Так. Він сидів довгий час сам, а потім кельнер підвів йому Сабіну, і вони з нею десь біля години шось там жвинділи і пили шампан.

— Котрий його кельнер обслуговував?

— Тойво лисуватий — Тадзьо ся називає.

— Дякую.

Розмова з кельнером нічого не дала, він лише підтвердив дещо з того, що розказала шатнярка. Далі я перейшовся до оперного. Службовий вхід був замкнений. Я постукав. За хвилю двері прочинилися, і старший пан запитав:

— Ви до кого?

— До вас, прошу пана. Чи ви часом не чергували тут минулої ночі?

— Нє, я заступив зранку. Або що?

— Мені треба перебалакати з тим, хто був уночі.

— А ви хто?

— Поліція.

— Ага. То вам треба Войтка. Зараз вам дам телєфон і адресу. Прошу зачекати.

Він хотів відійти, але я його спинив:

— У вас там є телефон?

— А й справді… заходьте. Зараз його наберу.

Я піднявся за ним сходами. Він підійшов до столика і набрав номер.

— Войтку, сервус… слухай, ту з поліції мають до тебе справу… Нє, ніц такого. Даю слухавку.

Голос Войтка спочатку трохи тремтів, але коли він почув моє запитання, то його попустило. Видно, мав за душею незлецький грішок.

— Так, прошу пана, ту вночі стояло два авта. Мені з вікна добре було видно. Їдно було зі Станиславова, ним приїхала наша пріма-балєрина, і воно скоро від’їхало. А друге стояло досить довго.

— Яке то було авто?

— Та те наймодніше — майбах.

— Якого кольору?

— Ну… як вповісти… світло від слупа до авта не сягало. Стояло воно в затінку. Одне скажу певно: не було світлим.

— А хто був всередині?

— Е-е, того вже вам не скажу, бо мені не видно його було збоку. Іно згори. Та й не дивився я весь час на вулицю. А як потім… Десь так по першій ночі траснули дверцята, я визирнув.