Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Розділ 22. Вечеря, яка не відбулася

 

Веремій 

Чорт би побрав того Дмитровича! Тягне час неймовірно! Ми вже третю годину сидимо в ресторані і святкуємо укладення договору про співпрацю.

Раз за разом позиркую на годинник. Від Злати немає жодного повідомлення, але консьєрж написав, що вона забрала ключі і піднялась у квартиру.

Отже треба звідси звалювати!

Двома пальцями послаблюю краватку. Від думок про Злату рідке полум’я розноситься венами і віддає тупим болем в паху.

Злата 

Розплющую очі, не одразу зрозумівши де знаходжуся. В квартирі темно, тільки бліки від увімкненого телевізора дещо освітлюють кімнату. Свічки давно погасли. Часто кліпаю, роззираюсь.

Дідько! Прихилила голову, здавалося, всього на хвилинку.

Дивлюся на годинник на зап'ясті. Вже майже північ. 

Времій ще схоже не повернувся. Ну все, Бриль! Отже не так тобі і потрібно це. Язик не повертається сказати «стосунки».

Зриваюся з дивана. Ковзаю поглядом по столу. Е ні, хай знає, що я була і сам же ж і прибирає!

Розвертаюся і стрімко прямую до виходу.

— Далеко зібралася? — розтинає повітря хриплий голос.

Аж підстрибую на місці. Повільно повертаю голову на звук його голосу. Він стоїть, спершись плечем об стіну. Встиг зняти піджак, краватку і розстібнути верхні ґудзики сорочки. Волосся скуйовджене, одне пасмо звично впало на лоба. Який же у нього сексуальний вигляд. 

Кілька секунд знадобилося, щоб повернути собі владу над голосом.

— Година вже пізня. Час в ліжечко і спатки, — не стримую саркастичні нотки.

— Погоджуюсь щодо ліжка. Але гадаю, я вигадаю цікавіше заняття, — промовляє багатообіцяюче.

Гнів вибухає у мені снопом червоних іскр. Та ти знущаєшся?! Ууу! І звісно, про банальні вибачення він не чув і не знає! То для простих смертних, як оце я!

— Красно дякую, але я — пас. Можливо іншим разом, — холодно кидаю, спробувавши його обійти.

Мить, він відштовхується від стіни і ось я вже в сталевому кільці його рук.

— Ти ж розумієш, що я тебе нікуди не відпущу?

Риторичне запитання, як на мене. Його запах збиває мене з ніг, а серце пришвидшено стукоче. Проте образа ще сидить в мені, як потвора у грудях. Чорта з два! Я так просто не здаюся.

— Відпусти! — шиплю, впираючись руками в міцні м’язи.

Намагаюся вивільнитись, а він просто дивиться і сміється. Тоді починає йти вперед і я задкую. Впираюсь в стіну, а він нависає наді мною.

— Злато, є два варіанти. Перший — ти далі брикаєшся, що мене дико заводить, і я візьму тебе прямо тут в коридорі, або ж другий варіант — ми підемо в спальню…, — на останніх словах голос у нього стає хриплим від ледь стримуваної пристрасті.

А мені самій вже зносить дах, хочу його до болю в кістках. Боротись по суті немає сенсу — він сильніший. Але здоровий глузд вже взяв вихідний, тож я з ослячою впертістю починаю вивільняти руки з його обіймів.

Він задоволено хмикає.

— Мені подобається твій вибір, Злато, — шепоче чуттєво.

— Я нічого не вибирала! Ти..

Та він не дає мені договорити. Його губи жорстко впиваються в мої в шаленому, неймовірному поцілунку. Міцний торс притискає мене до стіни, а руки різко стягують легінси разом із трусиками геть. Я розгублена. На якусь мить ціпенію. Не очікую такого натиску.

Та гарячі губи вже подорожують вниз по шиї, залишаючи горіти вогнем місця, де торкнулися шкіри. Моє дихання збивається. Ще хочу боротись, та бісеня десь глибоко в середині мене спокушає здатись.

Від його поцілунків в мені розгаряється навіть не бажання, а дикий, хтивий шал. Його складно ігнорувати. Мені трусяться руки. Не можу більше стримуватись. Намагаюсь швидше розстібнути його сорочку. Неслухняні пальчики ніяк не можуть впоратися з цими чортовими ґудзиками. Гарячково, із зусиллям шарпаю поли сорочки в сторони. Відірвані ґудзики пострибуючи котяться підлогою.

Поміж поцілунками я чую його хриплий сміх. Та мене це лише підхльостує швидше зняти з нього сорочку. Вона зараз така зайва. Так гостро необхідно торкнутися його. Негайно. Швидше.

Врешті сорочка летить вслід за легінсами. Спрагло проводжу язиком по його грудях, торкаюся соска. З його грудей виривається приглушений рик.

Поки я прокладаю доріжку з поцілунків губами та язиком, по грудях, по міцній шиї, решту одягу падає на долівку.

— Не можу більше чекати, — бурмоче на вухо.

Мить, і я опиняюсь на долівці, а він навалюється зверху усім своїм гарячим тілом, коліном розводить бедра і одним сильним поштовхом вривається в мене. Мм. Солодко. Глибоко. Гаряче.

Не можу стримати стогін, що рветься з горла, коли він починає цей дикий ритм.

Так. Саме так. Ще! Це те що потрібно!

Він кохає мене грубо, не стримуючи своє первинне звірине єство. Але зараз це саме те, що мені потрібно. Він знає. Відчуває, як саме мені хочеться саме в цей момент і без слів виконує. Дико і гаряче!

Вибуховий екстаз не бариться. Мене розщеплює на мільйони атомів. Я гублюся у цьому неосяжному просторі. Та відчуваю, що не одна. Зі мною він. Немов якір. І це ще солодше!

Заплющую очі і тону в цій насолоді. Кайфую.

Він важко дихає.

— Яка ж ти дика кішечка все таки..

Припіднімається на ліктях. Я крізь вії дивлюся, як він розглядає моє обличчя. У нього дивний вираз зараз, а в темно-сірих очах застигає якась емоція. Що це? Ніжність? Чи помиляюся?

Не встигаю додумати, коли він легко цьомкає у підборіддя і піднімається. А я геть не маю сил ні для чого. Вії знову падають, прикриваючи втомлено очі. Лежу ще на тій долівці і насолоджуюсь останніми брижами ейфорії.

Веремій задоволено хмикає. Чисто по чоловічому, бачачи до якого стану мене довів.Тоді нахиляється, піднімає мене на руки і обережно, немов якусь коштовність, несе у спальню.

Я і не думаю більше пручатися. Мені так добре в його обіймах.

Дуже ніжно кладе мене на ліжко. Сам примощується поруч.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍