Читати книгу - "Наложниця Темного Лорда, Анні Флейм"

Глава 9. Коли не всі - ті, ким здаються

Спалахи за вікном стають частішими та яскравішими. Я застигаю посеред кімнати, відчайдушно бажаючи, але не маючи сміливості змусити себе повернутися до вікна і впевнитися, що мені привиділося. Лар мертвий. Так мені сказав батько, який дізнався про це від друга, що бачив смерть мого коханого на власні очі. Але…

Я ж його щойно бачила…

Схаменися, Ліє, не дурій, він вже чотири роки, як мертвий.

…і він дивився прямо на мене. Ніби знав, що я бачу його…

Ти поводишся, як божевільна дурепа.

….що все ще сумую за ним…

Це просто якийсь світловолосий чоловік, якого твоя уява радісно перетворила на Лара завдяки великій відстані.

…що ніхто у всьому світі мені його не замінить…

Підійди вже до цього клятого вікна та впевнися в тому, що помилилася!

Я глибоко вдихаю. Голос розуму переміг почуття, що піднялися з глибини моєї душі. Роблю кілька кроків до вікна, та одразу ж вимушено відвертаюсь від нього — черговий спалах виявляється занадто яскравим. Невже ті вогняні ріки вже досягли стін?

Коли спалах тьмяніє, я нарешті можу визирнути назовні. Вогонь дійсно вирує вже біля самих стін, на яких… нікого немає. Ні Темного Лорда, ні Лара… тобто, того чоловіка. 

Мені це привиділося чи вони кудись пішли?

Знову гуркіт, замок відчутно здригається, і я бачу, як серед вогню з'являються якісь фігури. В грудях раптом стає гаряче, а з глибини душі підіймається якесь дивне нетерпляче передчуття. А слідом виникає бажання відчинити вікно, аби краще роздивитися тих, хто ховається у полум'ї.

Дурість якась. І хто ж там може бути, окрім демонів? І якщо вони виглядають, як те опудало, то краще мені їх не бачити навіть краєм ока. Але дивна навіть для мене самої цікавість все одно не зникає, тільки посилюється.

Не розуміючи, що зі мною коїться, я несвідомо прикладаю руку до грудей і кінчиками пальців відчуваю все такі ж холодні крила металевого птаха-підвіски. Це відчуття трохи вгамовує не властиве мені — не моє — бажання. Вирішивши не спокушати долю надалі, я рішуче відвертаюсь від вікна і стикаюсь носом до носа з Айною. 

Мало не скрикую від несподіванки — настільки бесшумно вона з'явилася в кімнаті. 

Жінка мовчки дивиться на металевого птаха. При цьому вона примружується, легенько прикушує губу і ледь помітно хитає головою, ніби щось заперечуючи.

— Хіба ви не маєте знаходитися поруч із Темним Лордом? — обережно питаю я. — Там демони… начебто.

— Він наказав мені, — Айна нарешті відводить погляд від підвіски, а наступної миті бере мене за руку і тягне за собою, — перевести тебе до безпечнішого місця. 

— Це ще куди? — моє питання лунає трохи обурено, хоча я відчуваю скоріше здивування. 

Судячи з того, що раніше сама ж вона відправляла мене до цієї кімнати під час вторгнення, тут було цілком безпечно. Щось змінилось?

— До його покоїв в іншому крилі.

Ми вже в коридорі.

— Але мені туди не можна.

Хватка тонких пальців на моєму зап'ясті стає ще міцнішою, хоча я ще навіть не намагалася вирватись. До моєї голови приходить дивна думка: я ніби-то відчуваю дотик Айни, але не можу зрозуміти — холодні руки в неї чи теплі. І дотик якийсь цікавий — не відчутно ані гладкості, ані шорсткості її шкіри. Таке відчуття, ніби мене тримає… саме повітря?

— Нікому туди не можна, — сухо відповідає жінка, коли ми проходимо повз двері до бібліотеки. — Але зараз виняткова ситуація, — і додає, недовірливо зиркнувши на мене з-за плеча: — Наскільки я розумію, він вже дозволив тобі ходити на нижні поверхи?

— Так, — я навіть киваю на підтвердження своїх слів, — дозволив ходити будь-де, окрім іншого крила та вулиці. 

— Так швидко… — в голосі Айни чути подив. — Але йому видніше, авжеж. 

— В замку є щось небезпечне?

Жінка чи то пирхає, чи то сміється, коли ми завертаємо за ріг. За кілька кроків вона протягує мене коротким коридором до вузьких гвинтових сходів і нарешті відпускає мою руку. 

— Обережно, не вдарся, — попереджує Айна і починає сходити вниз.

На першому ж витку я розумію, про що йде мова — жінка пригинається, подаючи мені приклад. Якщо мені з нею настільки незручно йти сходами, які чомусь ще й сильно хитаються, то як тут ходить хтось вищий чи товщий?

— А є тільки цей шлях? — я вирішую дати волю своїй цікавості. — А то я не уявляю, як Темний Лорд тут протискається.

— Він телепортується, — моя супутниця відповідає відсторонено, наче подумки знаходячись десь далеко, — і я зазвичай телепортуюсь. Але ти цього не вмієш, тож…

Вона знизує плечима так, ніби ця… телепортація — що би це слово насправді не означало — настільки природна річ, що моє невміння це робити — вагомий недолік. Цей жест чомусь відбиває всяке бажання питати, що це означає і чи можна мені навчитись. Та й загалом виникає стійке відчуття якоїсь каверзи. Ніби Айна щось задумала, і в її планах якась роль відведена і мені. Але все, що я можу — тільки слідувати за нею, аби хоч побіжно подивитися, де і що в замку розташовано.

Знову гуркіт — десь дуже близько. Сходи під нами починають відверто розхитуватися, наче гойдалка, через що я перелякано чіпляюсь за перила і нарешті розумію, що вони дійсно… Підвішені. На товстезних ланцюгах. Моя уява одразу малює картину того, як ці сходи зриваються вниз разом зі мною та Айною…

Жінка переді мною раптом зупиняється, знову зиркає на мене через плече і промовляє якесь слово. Я не чую її за грюкотом і скрежетом, але розумію — щось не так. За мить Айна зникає, а я відчуваю, що падаю…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍