Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Солара повільно відпустив Лілин зап’ясток, а тоді пробурмотів, звертаючись до Соккаво, тепер уже літературною мовою:
– Маєш рацію, вибач. Але синьйора Карраччі це добре вміє – так чи інакше завжди примушує тебе вийти за рамки.
Ліна придушила свою лють, ретельно потерла зап’ясток, пучками пальців змахнула ту дещицю попелу, яка впала на неї. Тоді розгорнула аркуш з вимогами, поклала його перед Бруно, а поки йшла до дверей, сказала, звертаючись до Солари:
– Свистіти я вмію ще з п’яти років.
45
Коли вона, дуже бліда, зійшла вниз і Едо спитав, як все пройшло, Ліла не відповіла, відсторонила його рукою, пішла в туалет і зачинилася там. Вона боялася, що Бруно тут-таки знову викличе її до себе, боялася сутички в присутності Мікеле, боялася незвичної крихкості свого тіла, до якої вона ніяк не могла звикнути. Крізь віконце вона оглянула двір і полегшено зітхнула, коли побачила, як Мікеле – високий, із залисинами, з ретельно поголеним вродливим лицем, у чорній шкіряній куртці та темних штанях – нервовим кроком підійшов до своєї автівки і від’їхав. Тоді вона повернулася в цех обвалювання, і Едо знов спитав її:
– То що?
– Віднесла. Але тепер це ваша справа.
– Тобто?
Вона не встигла йому відповісти, бо прибігла засапана секретарка Бруно, мовляв, хазяїн хоче негайно її бачити. Вона пішла, наче мучениця, яка хоч ще має голову, але вже несе її в руці, немов її відтяли. Щойно її побачивши, Бруно відразу загорлав:
– Хочете, щоб вранці я вам подавав каву в ліжко? Що це за витівки, Ліно? Ти що, з глузду з’їхала? Сядь і поясни. Бо мені не віриться.
Ліла пояснила йому вимогу за вимогою таким тоном, як пояснювала щось Дженнаро, коли той відмовлявся розуміти. Наголосила, що йому варто сприйняти ці вимоги серйозно і розглянути кожен пункт конструктивно, бо, якщо він поводитиметься нерозумно, невдовзі до нього нагряне перевірка з відділу охорони праці. Насамкінець вона спитала його, як це він примудрився опинитися в руках таких небезпечних людей, як Солари. Тут Бруно геть вийшов із себе. Його червоне обличчя побагровіло, очі налились кров’ю, він вереснув, що знищить її, що йому достатньо буде доплатити кілька лір поза зарплатнею тим кільком мудакам, яких вона налаштувала проти нього, щоб усе залагодити. Кричав, що його батько роками давав на лапу інспекторам з охорони праці і йому нічого боятися якихось перевірок. Кричав, що Солари виб’ють з неї бажання бути профспілковою активісткою, і врешті здушеним голосом сказав: «Геть, геть звідси, негайно».
Ліла пішла до дверей. Уже на порозі вона сказала:
– Мене ти бачиш востаннє, з цієї хвилини я більше тут не працюю.
Ці слова примусили Соккаво різко оговтатися. Він неспокійно скривився, мабуть, пообіцяв Мікеле, що не звільнить її. Сказав:
– Тепер ти ображена? Показуєш свої примхи? Ходи сюди, поміркуймо разом, це мені вирішувати, звільняти тебе чи ні. Я сказав тобі, ходи сюди, засранко.
На мить їй знову згадалася Іскія, ті ранки, коли ми чекали на Ніно з його багатим приятелем, який мав будинок у Форіо, таким ввічливим і завжди терплячим хлопцем. Вона вийшла і зачинила за собою двері. Відразу по тому її охопив бурхливий дрож, вона вся спітніла. Ліла не пішла в цех обвалювання, не попрощалася з Едо та Терезою, пройшла повз Філіппо, який розгублено глянув на неї і крикнув: «Черу’, ти куди, вертайся!» Але вона бігом промчала ґрунтовою дорогою і сіла на перший автобус до узмор’я. Довго тинялася набережною. Дув холодний вітер, фунікулером вона піднялася у район Вомеро, прогулялася площею Ванвітеллі, вулицями Скарлатті та Чімарози, знову сіла на фунікулер і спустилася вниз. Тут вона усвідомила, що геть забула про Дженнаро. Додому прийшла о дев’ятій і попросила Енцо й Пасквале, які закидали її тривожними запитаннями, намагаючись зрозуміти, що сталося, поїхати по мене.
І ось ми сидимо тут, глупої ночі, у скромній кімнатці в передмісті Сан-Джованні-а-Тедуччо. Дженнаро спить, Ліла говорить і говорить тихим голосом, Енцо з Пасквале чекають на кухні. Я почуваюся як лицар у блискучому обладунку з давнього роману, який, здійснивши тисячі чудесних подвигів у своїх мандрах по світі, наштовхується на обдертого, виснаженого пастуха, котрий, і кроком не ступивши зі свого пасовиська, голими руками з дивовижною відвагою приборкує і підкорює собі страхітливих звірів.
46
Я слухала її спокійно, дала виговоритися. Деякі моменти її оповіді, особливо коли вираз обличчя Ліли зазнавав раптового болісного нервового спазму, а ритм мови порушувався, дуже мене стурбували. У мене виникло сильне почуття провини, і я подумала: таким життям могла жити і я, і якщо цього не сталося, у тому є і її заслуга. Іноді я мало не кидалася обіймати її, але частіше мені хотілося розпитати її, висловити якісь свої міркування. Але я переважно стримувалася й перервала її щонайбільше двічі чи тричі.
Я втрутилася, зокрема, коли вона говорила про Ґальяні та її дітей. Мені хотілося, щоб вона докладніше розповіла, що саме сказала моя викладачка, які саме слова вона вжила, чи в розмові з Надею та Армандо згадувалося моє ім’я. Але я вчасно зрозуміла, що запитання ці були б занадто дріб’язковими, і стрималася. Утім, у глибині душі я вважала, що моя цікавість цілком законна, адже то були мої знайомі, важливі для мене люди. І я лиш сказала:
– Перед тим як остаточно перебратися до Флоренції, я збираюся навідатись до Ґальяні. Може, підеш зі мною, що скажеш? – І продовжила: – Після Іскії наші стосунки дещо охололи, вона звинуватила мене в тому, що Ніно покинув Надю. – Але, зауваживши, що Ліла дивилася на мене так, ніби не бачила, я додала: – Ґальяні – хороші люди, хіба що трохи зарозумілі, а цю проблему з шумами треба перевірити.
Цього разу вона відгукнулася:
– Шуми там є.
– Гаразд, – відповіла я, – але й Армандо сказав, що тобі треба до кардіолога.
Вона відповіла:
– Хай там як, а він їх чув.
Та особливо мене зацікавили всі ці історії, пов’язані з сексом. Коли вона розповіла мені про сушильний цех, я мало не сказала їй: у Турині на мене накинувся один літній інтелектуал, а в Мілані венесуельський художник, якого я знала заледве кілька годин, прийшов до мене в кімнату й намагався залізти до мене в ліжко, наче я була йому щось винна. Але й тут я стрималася. Навіщо було говорити про своє в той момент? Та й, зрештою, хіба те, що я могла розповісти, мало щось спільне з тим, про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.