Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

20

— Звідки ти знав, що мені сподобаються польоти в аеротрубі? — чіпляюся до Романа з розпитуваннями.

— Ти обожнюєш нові враження та різні активності, здогадатися було не складно.

— Мені ніколи не влаштовували таких незвичайних побачень. Все закінчувалося банальними ресторанами або, у гіршому випадку, посиденьками на лавці біля гуртожитку.

— З ким ти зустрічалася?

— Зі старшокласниками ще в школі та з двома студентами в універі. Нічого особливого, — я раптово бентежусь. — Жодні стосунки не тривали довше двох місяців: то вимоги хлопці висували жорсткі, то мені просто набридали порожні балаканини.

— Чого ж хлопці від тебе вимагали?

Ми заходимо в найближчу кафешку, щоб швидко перекусити і встигнути повернутися до гуртожитка, поки він не зачинився. Я дивлюся на меню та обмірковую питання Романа. Іноді складно згадувати минуле. За останні два тижні я і так дуже часто говорила про своє життя.

— Та банальні ситуації насправді, — все ж таки відповідаю, попередньо замовивши їжу. — Один хлопець просив, щоб я не вступала до університету, а лишалася у своєму рідному місті. Другий вимагав паролі від усіх соцмереж, і я його одразу ж послала. Ну а третій, Вовочка, після місяця стосунків наполягав на тому, що нам необхідно якнайшвидше зайнятися сексом. Ось тільки я до нього не відчувала потягу, тому переступити через себе не змогла. Чесно кажучи, через те, що я нікого з хлопців не хотіла, я вже почала хвилюватися, що зі мною щось не так, доки не… — я раптово запинаюся, розуміючи, що ще трохи — і призналася б Романові у своїх потаємних бажаннях. — Поки не побачила серіал із класним актором, — невміло викручуюсь я.

— Що за актор? — допитливо дивиться на мене Роман.

— Не пам'ятаю, гарний такий брюнет із зеленими очима.

— Як ти не пам'ятаєш того, до кого відчула фізичний потяг?

— Так буває, — я з полегшенням помічаю офіціантку, яка приносить мені капучино та сендвіч, а Роману — американо та тост із куркою.

І ось всі мої принципи летять у смітник. Я відкрито брешу людині, в яку закохана. Просто не можу зізнатися в тому, що дуже хочу його, що від одного його дотику внизу живота розливається тепло, а шкіра покривається мурашками. Це надто потаємне. Поки що.

Ми вечеряємо у повній тиші, а потім Роман привозить мене до гуртожитку. Невже все закінчиться незручними обіймами, як у неділю? Це ж побачення, а наприкінці побачення прийнято цілуватися. Але ж я мала умову, здається, вона звучала так — якщо Роман відчує трепет і потяг, тоді він поцілує дівчину. Що ж, невдовзі дізнаюся, чи світить мені взаємність.

— Ходімо, проведу тебе, — кидає Роман, виходячи з машини.

Я посміхаюся — до гуртожитку рукою подати, навіщо йти зі мною?

— Я хотів, щоб ти сьогодні отримала задоволення від нашої зустрічі, а врешті-решт сам повеселився від душі, — зізнається Роман. — Я завжди оминав ігровий комплекс, вважав, що він призначений лише для дітей. А стрибати на батуті точно не збирався, мені ж не п'ять років. Але з тобою всі забобони випаровуються, і я знову почуваюся живим, щасливим і безтурботним. Лише два тижні, а ти вже майже виграла парі.

— Чому майже?

— Бо в нас ще два тижні, і я хочу провести їх з тобою. Цікаво, що буде далі. Я більше не керую своїм життям, і мені це дуже подобається.

Роман повертає вліво, веде мене за гуртожиток. Там завжди темно і порожньо: попереду чорною смугою видніється занедбаний парк, єдиний ліхтар тьмяно висвітлює пустельну дорогу. Ми зупиняємося біля стіни, у напівтемряві та хвилюючій тиші.

— Понад два тижні, — поправляю я Романа. — Попереду вихідні, не плануй нічого важливого.

— І що ж мене чекає?

— Я поки що не придумала, — нервово посміхаюся, щоб приховати тремтіння, яке охопило тіло.

Ні, це не болюче тремтіння, це трепет передчуття, надія з домішкою страху і хвилювання. А раптом не поцілує? А якщо поцілує – і мені не сподобається? Та ну, нісенітниця якась. Я навіть боюся, що не зможу відповісти на поцілунок, розгублюся, незручно ворушитиму пересохлими губами і в паніці буду чіплятися за плечі Романа. Уявляю, як він офігіє. Розкута прямолінійна дівчина раптом виявиться невмілою пінгвініхою, а не пристрасною білявкою.

Роман робить крок до мене, а я мимоволі відступаю, упираючись спиною в холодну стіну. Куди поділася хвалена самовпевненість? Поруч із цим чоловіком я не впізнаю себе: переживаю через кожну дрібницю, соромлюся і приховую справжні мотиви своїх вчинків.

— Навіщо ти привів мене сюди? — ставлю найбезглуздіше у світі питання.

— Щоб закінчити побачення на правильній ноті.

Він піднімає руку, торкається мого обличчя ніжно і обережно. Я зустрічаюся з ним очима і повільно вмираю: у його погляді бачу відображення власного бажання — воно змітає все на своєму шляху. Торкаюся долонею щоки Романа, зариваю пальці в темне м'яке волосся і тремчу. Час зупиняється.

Роман допитливо дивиться на мене, трохи посміхається, а потім тягне вниз язичок блискавки на моїй куртці. Гаряча долоня гладить спину, залишаючи по собі хвилюючі іскри. Другою рукою він вивчає моє обличчя: лоб, щоки, підборіддя, губи – кожна ділянка шкіри горить після його обережного дотику. Та поцілуй ти вже мене!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍