Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

рожен, покрутиш над вогнем, і як піде аромат, а жирок як закапає та зашкварчить — ото смакота, скажу я вам!

Хосро обвів поглядом палату, похитав головою і вийшов.

— Ти як у воду дивився, Кучулоріа,— сказав Квішиладзе,— я саме про це думав. Пам’ятаю, знайшов я в горах убиту куріпку. Днів, може, три вже минуло, не менше...

— Ви розумієте, що голод штовхнув нас на цю розмову,— перебив їх Вараміа.— Не можна, коли голодуєш, балакати про їжу, від того ще гірше буде. Тільки дражните себе даремно. З божої ласки все владнається.

— Щоб я більше не чув тут про їжу ані слова! — мовив Чоніа.

Усі замовкли.

— А-у-у-у! Пропали люди,— Замтарадзе обернувся до мене й зашепотів: — Ось вам гроші, любий мій. Передавати їм з рук у руки — негоже; почнуть дякувати, Отія зрозуміє, де в них їжа взялася, і капець нашій дружбі з ним. Будьте ласкаві, оддайте ці гроші Хосро, нехай купить у Поті їжі й роздасть їм від імені Мурмана.

Не минуло й двох годин, як Хосро від імені мого дядька притирив хворим у палату чималенько кукурудзяного борошна й фунтів три сулгуні.

Усі в палаті завмерли, і лише Вараміа, отямившись, став дякувати Хосро, коли той уже виходив з палати. А потім знову всі замовкли.

На той час Туташхіа вже вернувся в кімнату й гортав «Витязя в тигровій шкурі», видно, вишукуючи улюблені місця в книжці, але весь він, як і Замтарадзе, був у великій палаті.

У палаті в наших сусідів ще довго мовчали і раптом — наче вибухнуло: Чоніа схопив казан, припер води, роздмухав вогонь у грубці, розв’язав мішок, попробував борошно на язик — чи не пріле... А всі інші навперебій давай вихваляти дядька Мурмана. Квішиладзе почав розказувати, як там-то й там-то такий-то чоловік зробив таке-то й таке-то добре діло. Кучулорія враз ударився в суперечку, брехня, мовляв, не може бути, щоб чоловік той був добріший і щедріший за Мурмана Торіа. Палату як вихором здійняло. Поки варили гомі й готувалися до їжі, язики не змовкали ані на хвилину. У той день Чоніа ще раз зварив гомі й нагодував усіх. Уже було далеко за північ, коли Кучулоріа висловив думку: а чи не зварити нам ще разок? Усі згодились, і знову галас і безугавний брязкіт дверцят у грубці.

Галасували мало не до світанку; сон одігнали геть, і о котрій годині прокинувсь я на другий день, тепер і не пригадаю. Година одинадцята була, а може, й більше, але знову парувало на тарелі гомі й палата гомоніла, не стихаючи. Дати Туташхіа не було. Замтарадзе всміхнувся мені й сказав:

— Довго ви сьогодні спали.— І додав трохи тихіше: — Зранку вже вдруге варять. Поки око не насититься, живота не напхаєш. Це голод.

— Чуже добро, от і жеруть, шкода їм, чи що,— відказав я.

Хосро приніс снідання для Замтарадзе й Туташхіа. Замтарадзе був бадьорий і жвавий, легко підвівся й зазирнув у миски.

— Як звелів Отія,— мовив Хосро.— Гомі й сулгуні. Сказав, нічого більше не подавати.

Замтарадзе бликнув на мене, потім на Хосро й спитав:

— А чи не пронюхав Отія... що я вам гроші дав? Ніхто не міг йому сказати?

— Нічого не казав,— відповів Хосро.

— Звідки він дізнається? — додав я.

Замтарадзе трохи заспокоївся, ліг горілиць і ждав товариша. Невдовзі прийшов Туташхіа, і вони почали снідати.

— Щось не пригадую, Отіє-батоно, щоб ти постив...

— Що трапиться, те й будемо їсти, скільки можна буде взяти про запас, стільки й візьмемо,— сказав, усміхнувшись, Туташхіа.

Наступні п’ять днів нічого примітного не сталося. У Замтарадзе одтухла нога, тріщина видно, гоїлася. Він сміливо взявся за патериці. У Дати Туташхіа теж перестала боліти рука, він ворушив нею майже вільно. Усе, що приніс Хосро, хворі з’їли до крихти. Замтарадзе довелося знову діставати гроші з гамана. Про конятину й дичину з душком ніхто й не згадував. Їли коли хотіли й скільки Влазило в шлунок. Розмовляли рідко, наростало якесь дивне напруження.

Одного ранку теревенили ми з Замтарадзе — він розпитував мене про грузинські племена, що жили в Туреччині. Туташхіа, як завжди, був надворі. У великій палаті збиралися снідати.

— Чоніа, ось уже з тиждень приглядаюсь я до тебе, і...— почувся з палати голос Квішиладзе.— Дивлюся все і... ти, звичайно, діли гомі й сир, та тільки не забувай, будь ласка, що всім порівну має припасти!

Чоніа саме подавав гомі Кучулоріа і враз закляк, а миска зависла в повітрі.

— Ось дивися, знову,— зашепотів Замтарадзе.— Їдять усі те саме, а очі голодні, йому й здається, що в його миску менше попало гомі.

— Ви подивіться на нього! — нагло зарепетував Чоніа.— Виходить, я тобі менше накидаю, а собі більше — ти це хочеш сказати?!

— Що ти собі накидаєш більше та ще й шкоринку завжди забираєш, то вже нехай так і буде — раз ти біля казана, тобі й годиться, а ось що Кучулоріа даєш більше, ніж мені та Вараміа, це негоже. Щоб цього більше не було! — сказав Квішиладзе.

— Що ти, він дає мені не менше, ніж іншим. Що ти вигадуєш? — залепетав Вараміа, злякавшись, що спалахне сварка.

— Не піде Чоніа на таке,— заступився Кучулоріа.— Та й дивитися треба в свою миску, а не в сусідову.

— Не подобається, як я ділю? Ось тобі борошно, сир, а онде вогонь, і вари собі сам. Я на тебе більше не варю, досить! — спалахнув Чоніа.

— Та не сваріться, прошу вас, не треба,— спробував утихомирити їх Вараміа.— Якби ми були голодні, і тоді треба було б стриматися, а то ж ситі по горло, і навіщо нам поїдом їсти одне одного. Мені й половини моєї пайки вистачить, і так через силу їм. Візьміть у мене, вам і буде вдосталь.

— Не варю я для Квішиладзе! — стояв на своєму Чоніа.

— Ні мені, ні Кучулоріа з куховарством не впоратися. Що ж тепер, голодувати, Квішиладзе? — спитав Вараміа.

— Не знаю я нічого!..

Двері палати відчинив Туташхіа, і розмова урвалася.

— Нажерлися, з горлянки лізе, тепер один за одного взялися,— прошепотів Замтарадзе.— Переситилися!

Видно було, що Туташхіа схвильований. Йому не сиділося на місці, до їжі й не доторкнувся, поникав по кімнаті й тихенько, немов звіряючи важливу таємницю, сказав мені:

— Щось коїться там,