Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

прийшов повідомити, що якийсь Гвідон, місцевий дебошир, побіг до Ульма, щоб повідомити гарнізон, що в селі переховуються втікачі від бою в замкові. Найманець зберіг холоднокровність, але його колеги не досягли успіху в цьому нелегкому завданні - на знак подяки за їх здачу, яка не вдалася, вони розграбували хату, де зупинилася вся компанія, що, в свою чергу, викликало бурхливі протести старости, за що він отримав по пиці. Коли вони вирушили в дорогу незадовго до світанку, полегшення від закінчення цієї вимушеної зупинки було фізично відчутним для обох сторін. Під час бійки Катаріна не промовила жодного слова.

Вони вступили на тракт до Кьонігсбронну, плануючи за першої ж нагоди повернути на схід. Першу годину вони волоклися в грізному мовчанні, оскільки після неприємних інцидентів нікому не хотілося розмовляти. Лише через кілька миль, коли вони перетнули Дунай по широкому брукованому мосту, відбудованому двома роками раніше милостиво правлячим Фердинандом Габсбургом, почалися несміливі спроби розмов. Катерина, яка йшла мовчки, використовувала час, щоб перегляд своїх нових супутників.

Окрім шорсткого і неговіркого Шенка, який був явно не в гуморі, та Ейве, який енергійно клацав рваним черевиком, відтоді, як вони вирушили в дорогу, в помітно кращому настрої їх йшло шестеро. Великий лобуряка Ганс, якому Катаріна діставала щонайбільше до грудей. Стрілець, якого звали Іскрою, і який носив на обличчі сліди важко перенесеної віспи. Сойка Лоренц, літній, шпакуватий і худий, наділений вражаючими, майже повністю сивими вусами. Молодий, неземної краси блондин Інгемар, дезертир зі шведської армії, і двоє не більше як сімнадцятирічних підлітків, чий формально-правовий статус у ганзі Катаріна не розуміла: вона знала, що вони билися, як і всі, але під час привалів сиділи осторонь, а в дорозі не одзивалися непитані, цілком заклопотані тим, що тягнули за собою свиню, яку раніше вкрали у сільського старости. До них зверталися "молоді" і навіть не намагалися розрізнити, про яку саме молоду людину йдеться. Пізніше вона дізналася, що їх звали Фріц і Франк, вони були сиротами війни і залишаться молодими, поки хтось у ганзі не вирішить, що вони достатньо відслужили, щоб стати повноправними членами. Катаріні здавалося абсурдним, що молодим людям відмовлять у членстві в такому малому підрозділі, але вона не вважала за потрібне висловлювати це вголос.

Ця мальовнича банда не була чимось особливим у виснаженій війною Німеччині. В дорозі її члени переважно займалися бартером між собою та уривчастими розмовами, сповненими північних регіоналізмів та незрозумілих для дівчини вульгаризмів.

– Бляха-муха. Дай мені майхер, я тобі п'ять зарядів відпулю і ще феніг докину віддам мушкет.

– Думаю, це ти з сосни на голову навернувся, та ще і на сонці перегрівся. Курва. В місті я за нього п'ять фенігів як просто так дістану, а ти мені таку фігню несеш!

– Зараз як дам по кабаку, хай береже мене Пресвята Богородиця! Дам тобі чотири пфеніги і вариво.

– На біса мені вариво, якщо в нас казанка немає? Казанок організуй, і я тобі дам.

– Я тобі казан на дупу виставлю, щоб ти по Руру ковзати!

Від уваги Катаріни не вислизнуло, що ця торгівля так ніколи і не дійшла до результату і в основному складалася з нескінченних торгів і обміну образами; вона незабаром втратила до неї інтерес, тому що та лише робила час приємним для тих, хто брав у ній участь. Її саму це заняття не приваблювало, а якби й приваблювало, то їй не було чим торгувати, бо все її майно пішло з димом, до того ж, теоретично, це було майно батька.

Шенк тим часом скреготів зубами. Йому стало