Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я пишу про це тому, що мало хто хоче пам’ятати про минуле, особливо у нас, у СРСР.
«Батьківщина має знати своїх стукачів», — сказав герой Солжені-цина. Можна додати: «і катів».
Імена Микитенка й Коряка серед частини патріотично мислячої молоді були оповиті ореолом «мучеників України». Про професора Клокова, себто поета Доленґо майже ніхто не знає, а ті, хто знає його особисто, поважають його за антимарксистський критицизм.
Молодь у цьому не винна, вона шанує «мучеників», не знаючи їхньої історії. Дарма, звичайно. Серед «мучеників» чимало дурнів, а є й «мучителі». «Муки» — не заслуга, не показник розуму, чесності чи мужності.
Був якось у Києві вечір пам’яті художника Українського Відродження (1917–1933 роки) Петрицького. Сила-силенна молоді. Аплодують кожному натякові на мерзенні діяння сталінізму. Я б і сам аплодував, але поруч сидів учасник Відродження і коментував промови й ораторів.
Актор Василько говорив «крамоли» більше за всіх, тому й аплодували йому частіше. Він гнівно таврував байдужих і гонителів Петрицького.
А я вже знав, що він, колишній актор Геніального режисера Курба-са, не лише відрікся від нього, але й брав участь у цькуванні Курбаса, драматурга М. Куліша та інших.
Майже всі оратори, «друзі» Петрицького, були або ж байдужими глядачами його життєвої трагедії, або ж допомагали його гонителям. І поруч виступала, плачучи, дружина Петрицького, розчулена посмертним визнанням заслуг її чоловіка перед українською культурою.
Дивлячись на неї, я пригадав слова Івана Карамазова про матір, що простила катам своєї дитини. Не треба їм прощати хоч би тут, на землі, а то дуже вже їм легко буде жити, приглушуючи докори власної совісті. І навіть не в цьому найголовніше — їм легше почати нове коло злочинів, бо реабілітується морально їхня участь у «колі першому».
Показово, що майже ніхто з «інженерів людських душ» не покаявся публічно у співучасті в злочинах влади. Я можу пригадати тільки аварського поета Расула Гамзатова, який в «Моєму Дагестані» публічно розкаявся перед своїм народом і перед Шамілем, вождем кавказьких горців проти російських загарбників, в тому, що брав участь у наклепницькій кампанії проти Шаміля. Сосюра перед смертю не каявся, але прочитав публічно уривки зі своєї поеми «Мазепа», і у такий спосіб непрямо зрікся своїх прокультівських віршів.
У сталінські часи каявся багато хто — через страх, на тортурах, через любов до благоденства, через бажання не відставати від народу, що впевнено йшов до сяючих вершин.
Але не хочуть каятись через докори сумління. А тільки таке покаяння не ламає особистості, а звільняє її від тягаря власної провини, від залежності від «думок світу».
У кращому випадку покаяння заступає самогубство або алкоголізм.
*
Коли відчай від довколишньої байдужості до трагедії країни, революції, окремих людей став зовсім нестерпним, у самвидаві раптом з’явився виступ Івана Дзюби на вечорі, присвяченому В. Симоненко-ві, рано померлому поетові зародження українського опору.
Виявилось, що десь зовсім поруч (у буквальному сенсі: ми жили за декілька кварталів від його будинку) є людина, що так близько бере до серця те, що відбувається, навіть більше — відважно, вголос каже про те, що думає.
У нас вже так узвичаєно: живий самобутній талант — про нього не знають, або постійно цькують. Помер — і починають «вони» робити з нього ікону. Дзюба від імені справжніх Симоненкових шанувальників і друзів сказав: Василь — «не ваш», і «вам» не вдасться вбити його «любов’ю».
Я з товаришем пішов до Дзюби додому. Я побачив перед собою розумну, скромну людину, аполітичну за натурою. Останнє трохи засмутило, бо стало зрозуміло, що він лише чесний, сміливий літератор. А треба розповсюджувати самвидав, свідомо поширювати інформацію серед людей, потрібні «політики».
Таня поїхала до Москви і там випадково (не випадково, бо його тьотя працювала разом з нею в Міністерстві Освіти) познайомилась з Віктором Красіним.
Приїхала з Москви радісна: вдалося отримати від Красіна «Доктора Живаго» Пастернака. Ми дали натомість «Цитадель» Екзюпері, самвидавську, ясна річ.
Красін вчився у сталінські часи в університеті. Батька, професора, викладача Київського університету, розстріляли у 37-му році. Віктор з кількома друзями організував гурток з вивчення філософії Ганді. За це їх судили і відправили у табір.
Про свою першу зустріч з Красіним розкажу пізніше, а зараз перейду до інших двох зустрічей, які спонукали нас до боротьби. Одна річ — читати про злочини Сталіна і його поплічників, і зовсім інша — психологічний вплив очевидців.
Федір Андрійович Діденко, що відсидів сталінський термін аж біля Уссурійського краю за те, що хтось заявив, що Діденко змінив прізвище, познайомив нас з чекістом 20–30-х років Карлом Івановичем Шальме, латишем.
Виріс Шальме у купецькій родині. Під час громадянської війни втік від батьків, потрапив у Червону Армію, потім у ВЧК. За його словами, жодного разу не знищував невинних.
У 1937 році почали забирати його начальників, друзів, знайомих. Якось увечері дружина сказала йому: «Що це робиться? Вчора арештували Івана Івановича. Але ж він — справжній більшовик!»
— Якщо органи беруть, то знають, за що. Невинний — розберуться.
Він не встиг закінчити думки, як у двері постукали «характерним» стукотом.
Зайшли троє.
Шальме:
— На яких підставах?
Удар в морду.
— Ось підстава!!!
Перевернули всю квартиру. Побили посуд, порвали подушки. Вкрали всі гроші.
Карла Івановича забрали в Лук’янівську тюрму.
У камері сидіти ніяк, всі стоять. Співкамерники одразу ж запитали:
— За що?
— Не знаю, я не винен.
— Прізвище, ім’я, по батькові???
— Карл Іванович Шальме.
— Фашистський шпигун, 10 років таборів.
Шальме зрозумів: перед ним запеклі вороги радянської влади, треба мовчати, бо як дізнаються, що чекіст, — вб’ють.
Так промовчав він у таборі 20 років.
Дружина бідувала, бо на роботу нікуди не брали. Двоє дітей, завжди голодні.
Прийшли німці. Сусіди порадили: повідомити, що чоловіка забрали більшовики. Не пішла. Бідувала ще більше. Німці врешті-решт погнали дітей на роботу в Німеччину.
Після війни шукала дітей — не знайшла. Чекала чоловіка.
І ось вони обоє перед нами. Карл Іванович палко любить скрипку. Як він каже, є в нього власний Страдіваріус. Ми не дуже вірили у Страдіваріуса, але вірили, що страждання очистили Шальме, — недарма любить музику.
Карл Іванович попросив принести йому Шопенґауера. Я приніс «Афоризми і максими». За тиждень прийшов забрати. Шальме блаженствує над «Афоризмами», читає звідти найкращі думки — женоненависницькі, дітоненависницькі. Я намагаюсь заперечувати «Афоризми», але Карл Іванович наводить зі свого табірного життя сотні прикладів плюгавства людського. Дружина наводить свої приклади. Нам стає не по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ», після закриття браузера.