Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми швидко прямували селом; місяць неспокійний, світло його тривожне, як ото буває, коли, добряче захмелівши, вийдеш надвір провітритись і тобі здається, що світ перемінився. Дороги тоді стають молочними ріками, калюжі ущерть повні білого вапна, гори вкриті снігом. Твої руки, обличчя, шия світяться фосфоричним світлом, як світлячки. Місяць екзотичною круглою медаллю висить у тебе на грудях...
Ми йшли швидко, мов коні, не йшли — летіли, бо ВІД випитого вина відчували в тілі дивовижну легкість. Позаду нас у селі собаки вилазили на дахи й жалібно завивали на місяць, мовби голосили, і в нас теж підіймалося мимовільне бажання витягнути шиї та й собі завити.
Коли ми проходили попід садом удови, Зорбас зупинивсяся: вино, їжа й місяць довели його до одуріння. Він витяг шию й загорлав своїм віслючим голосом сороміцьку пісеньку яку тієї ж таки хвилини, як мені здається, змостив його розпаленілий мозок:
Ох, люблю ж я твоє тільце від талії й нижче!
Ой же, нижче, та не дуже — там до раю ближче!
— І це ще один ріг диявола! — сказав він.— Ходімо, хазяїне!
Аж удосвіта ми дісталися до халабуди. Я знесилено впав на ліжко, а Зорбас умився, розпалив пічку і зварив каву. Потім сів просто на землю по-турецькому, запалив сигарету і спокійно, з прямим, наче закам’янілим тулубом, довго димів, задивившись у море. Обличчя його було серйозне й зосереджене; він нагадав мені японський малюнок, який мені дуже подобався: сидить, схрестивши ноги, аскет, закутаний у помаранчового кольору рясу, його суворе обличчя, ніби зроблене з добре відшліфованого дерева, потемніле від дощів, світиться дивним світлом, шия пряма, він дивиться, усміхаючись, без тіні страху, просто перед себе у чорну ніч...
Я милувався Зорбасом, облитим місячним світлом, і захоплювався тим, як мужньо й просто ладнав він із світом, як міцно злилися в ньому душа й тіло, як усе — жінки, хліб, розум, сон — гармонійно й радісно долучалося до його тіла, стаючи Зорбасом.
Досі я ще ніколи не бачив, щоб людина і всесвіт отак пасували одне одному.
Місяць схилився до заходу, круглий, блідо-зелений, море дихало невимовним чаром. Зорбас викинув сигарету, простяг руку до кошика, попорпався в ньому, витяг шпагат, коліщатка, палички, засвітив лампу й почав мудрувати канатною дорогою. Схилений над своєю примітивною іграшкою, він, мабуть, поринув у серйозні, важкі роздуми, бо раз по раз шкріб потилицю й лаявся. Та це заняття невдовзі йому набридло, бо він ні сіло ні впало раптом торохнув по паличках ногою, і вся споруда завалилася.
Я заснув, а коли прокинувся, Зорбас уже пішов. Було холодно, вставати я не мав ніякого бажання, тож простяг руку до маленької полички над ліжком і взяв книжку, яку дуже любив і всюди возив із собою — пісні Малларме. Читав повільно, неуважно, потім закрив книжку, знову відкрив і врешті відкинув. Усе в тих піснях сьогодні вперше здалося мені безкровним, ні духу, ні плоті людської — лише блякло-сині порожні слова на вітрі. Дистильована, чистісінька вода, без мікробів, але й без поживних речовин — мертва вода.
Як у напівзабутих релігіях боги перетворюються на поетичні мотиви, на гаптування, що скрашує людську самоту, розвішане по стінах, так і ця поезія. Невиразні жадання серця, які несуть у собі і грунт, і зерно, обертаються безплідною грою, повітряними замками.
Я знову розкрив книжку, почав читати. Чому ці пісні стільки років чарували мене? Чиста поезія! Нехай життя стане прозорою, невагомою іграшкою, яку не обтяжує ані краплина крові. Селянське, грубе, брудне людське начало — любов, плоть, крик — нехай стане абстрактною ідеєю, нехай у чорнилі розуму в безлічі алхімічних перетворень воно позбудеться матеріальності й розвіється!
Чому ж усе це, що досі так вабило мене, раптом постало переді мною сьогодні вранці досконалою шарлатанською еквілібристикою?
Тому що завжди, під завісу кожної цивілізації агонія людини завершується отакою штукарською, з біса майстерною грою чистою поезією, чистою музикою, чистим розумом. Агонія останньої людини, яка в усьому зневірилася й утратила всі ілюзії, яка вже нічого не чекає, нічого не боїться і в якої весь грунт обернувся на дух, а дух уже не має де пустити коріння, щоб живитися й розвиватися... Спорожніла людина — ні майна, ні сімені, ні крові. Всі речі перетворилися на слова, всі слова стали музичною еквілібристикою, і тепер остання людина сидить на краю своєї пустелі й розкладає музику на німі математичні рівняння.
Я підскочив. «Будда — це остання людина!» — вихопилось у мене. Ось його страшний таємний зміст. Будда — це «чиста» душа, яка спорожніла, яка не має в собі нічого. Будда — це Ніщо. «Порожніє нутро, порожніє розум, порожніє серце ваше!» — гукає він, і де ступить його нога, там не тече вода, не росте трава, не народжується дитя. «Треба,— подумав я,— напустити на нього чари, поманити його, примусити вилізти з мого нутра, накинути на нього сіть із слів й спіймати, щоб урятувати себе!»
Писання «Будди» вже перестало бути філологічною грою, це була боротьба з величезною руйнівною силою в мені, боротьба з великим Ні, яке точило моє серце, і від того, хто візьме гору в цій боротьбі, залежало моє життя.
Я радісно взяв рукопис, тепер я вже знав, де серце Будди, знав, куди бити! Будда — остання людина, а ми ще тільки на початку, ми ще не їли, не пили й не любили достатньо, ми ще не жили, а цей делікатний старий, якому набридло життя, прийшов до нас надто передчасно, треба витурити його геть!
Отак я кричав подумки, приступаючи до писання. Але тепер це вже було не писання, це була війна, несамовита гонитва, облава й заклинання, щоб вигнати звіра з його лігва. Магічне священнодійство — це справжнє мистецтво, адже в нашому єстві живуть темні сили, що руйнують людину, живуть ниці бажання вбивати, трощити, ненавидіти й безчестити, та ось приходить мистецтво з ніжною сопілкою й рятує нас.
Я писав і змагався цілий день.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс», після закриття браузера.