Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

0,8 до 2,1 грея смертей зареєстровано не було. Загалом, від гострої променевої хвороби протягом перших чотирьох місяців після вибуху померло 28 чоловік. Дванадцятеро із тринадцяти пацієнтів, яким провели трансплантацію кісткового мозку, цього випробування не пережили. Смертельні випадки ще приблизно 20 пацієнтів другої, третьої та четвертої категорій, зафіксовані протягом років після аварії, лікарі не пов’язували з впливом радіації.

Медики, які 26 квітня прибули у Прип’ять із Москви, мали чималий досвід лікування пацієнтів із діагнозом гострої променевої хвороби, але наразі вони були позбавлені необхідного обладнання для встановлення того, скільки саме радіації поглинули постраждалі. Натомість лікарі спостерігали за симптомами і покладалися на результати аналізів крові. Георгій Селідовкін, один із кращих лікарів Гуськової, прилетів у Прип’ять саме для огляду пацієнтів на місці, де мав вирішувати, кого потрібно відправляти в Москву на невідкладне лікування. Багато хто у Прип’ятській міській лікарні запам’ятали лікаря Селідовкіна завдяки його бороді — нечастому випадку в Радянському Союзі 1980-х, де борода сприймалася як символ декадентства чи вільнодумства. Як би там не було, Селідовкін почав оглядати пацієнтів 26 квітня десь після 16:00. Гуськова, яка залишалася у Москві, була на телефонному зв’язку зі своїми колегами в Україні.

Селідовкін та інші лікарі з Москви обійшли близько 350 пацієнтів, оглядаючи їхню шкіру, запитуючи про те, коли саме в них почалося блювання, і аналізуючи кількість лейкоцитів в їхній крові. Лейкоцити — білі кров’яні клітини, що утворюються в кістковому мозку; при цьому їхній вміст у крові динамічно змінюється. Серед усіх клітин лейкоцити піддаються згубному впливові радіації найшвидше, унаслідок чого скорочення їх кількості вважається характерним знаком впливу радіаційного опромінення. Ще до сутінок лікар Селідовкін виокремив 28 пацієнтів, випадки яких він вважав найнебезпечнішими. Серед цих пацієнтів були Правик, Кібенок, Ігнатенко і більшість інших пожежників, а також Акімов, Топтунов і заступник головного інженера Анатолій Дятлов. Усіх їх потрібно було негайно доставити в Москву: час мав колосальне значення і саме від нього залежало життя або смерть.

34-річному заступникові голови міськвиконкому Прип’яті Олександрові Есаулову було доручено прослідкувати, щоб 28 чоловік, відібраних Селідовкіним і його колегами, були довезені з Прип’яті до Бориспільського аеропорту під Києвом якомога швидше. Усього кілька днів тому Есаулов відзвітував у місцеву газету про результати ленінського суботника, неоплаченого робочого дня, організованого партією як демонстрацію прихильності до засновника Радянського Союзу і його комуністичної ідеології, але тепер усе це здавалося чимось дуже далеким. По всьому місту були розвішані плакати з прославляннями Леніна, однак зараз жителі Прип’яті зіштовхнулися з новою, постідеологічною реальністю. Першим завданням, яке стояло перед Есауловим уранці 26 квітня, була організація транспорту для вимивання вулиць міста від радіоактивного пилу. Після цього йому довелося займатися евакуацією тих, хто сам з голови до п’ят був вкритий цим пилом, включаючи його наявність у кишківнику.

Літак, наданий Штабом цивільного захисту, вже чекав в аеропорту Борисполя. Автобуси і карети швидкої також. Тепер головною проблемою стала документація, яка мала б супроводжувати пацієнтів у Москву, — люди були змушені здати всі свої документи рано-вранці 26 квітня на вході у прип’ятську лікарню, унаслідок чого зіставити результати тестів і документи з особою було не так уже й легко. Жоден документ у Радянському Союзі не вважався дійсним без штампу, однак усі потрібні печатки залишили на АЕС. Було вирішено відмовитися від печаток. Розібравшись з оформленням документів, Есаулов зіштовхнувся з новою проблемою — вгамування родичів тих, кого мали евакуювати в Москву. Після заборони заходити в лікарню вони осаджували її ззовні, та щойно розійшлися чутки відносно транспортування рідних у Москву, як ці люди почали діяти.

«Всі дружини зібралися в одну групу. Ми вирішили, що поїдемо з ними», — пригадувала Людмила Ігнатенко. Василь, її чоловік, щойно сказав дружині з вікна, що їх збираються відправити в Москву. «Дозвольте нам поїхати з нашими чоловіками! Ви не маєте права! Ми били і дряпалися», — продовжувала Ігнатенко, описуючи свої та дії інших дружин того вечора. Їх відтіснили військові, які виставили оточення навколо лікарні. Утім, жінки не здавалися. Невдовзі на ґанку лікарні з’явився лікар. Він звернувся до дружин і сказав, що їхніх чоловіків дійсно перевозять у Москву, але їм потрібен змінний одяг — речі, які носили чоловіки до госпіталізації, забруднилися від радіації і були спалені. Жінки кинулися по всьому місту до своїх квартир, щоб принести чисті сорочки, штани і спідню білизну. З огляду на пізній час громадський транспорт не працював, унаслідок чого їм доводилося йти пішки. Хоча насправді дружини побігли. Утім, коли всі повернулися, їхніх чоловіків уже повезли. «Нас обдурили, — говорила Людмила Ігнатенко, — щоб тут не було криків і плачу».

Олександр Есаулов відправився в Київ, очолюючи колону з двох автобусів і двох карет швидкої з пацієнтами. В автобусах їхало 26 чоловік, які все ще могли ходити самостійно, тоді як авто швидкої везли двох операторів реактора — опіки від пари та гарячої води становили більше ніж 30% їхніх тіл. Уже в Києві вони поїхали Хрещатиком, головною вулицею міста — недоречна група чоловіків у піжамах, що виглядали з вікон автобусів, була проігнорована киянами, які й досі не знали, що відбувається в них під носом, — і направилися в Бориспіль. Постраждалих доставили після 3-ї ночі 27 квітня, а вже за кілька годин карети швидкої, салони яких вкрили пластиком для запобігання забрудненню, забрали чорнобильських пацієнтів з аеропорту і відвезли в Московську клінічну лікарню № 6 до Гуськової. Лікар, яка «собаку з’їла» на лікуванні ув’язнених ГУЛАГу, була готова розпочати свою роботу.

Есаулов виконав поставлене завдання, розпочавши евакуацію. Повертаючись у Прип’ять, він оминув сотні автобусів, які також прямували в місто. До евакуації Прип’яті залишалося зовсім мало.

*

Колони автобусів, які протягом кількох годин чекали на дорогах між Чорнобилем і Прип’яттю, вбираючи радіацію, почали свій рух о 1:30 ночі 27 квітня. Рівні радіації в місті підвищувалися: так, 26 квітня було зафіксовано показники радіації в діапазоні від 14 до 140 мілірентгенів за годину, але вже до 7-ї ранку 27 квітня вони зросли до 180–300 мілірентгенів; у районі поблизу ЧАЕС рівні підскочили до 600 мілірентгенів за годину. І хоча першочерговий план полягав у тому, щоб розпочати евакуацію вранці 27 квітня, рішення ухвалили занадто пізно, — визначених строків не дотримались. Натомість евакуацію вирішили розгорнути незабаром після опівдня.

Для деяких жителів Прип’яті евакуація стала несподіванкою, для деяких — довгоочікуваним полегшенням. Попри те, що міжміські лінії телефонного зв’язку було заблоковано, а інженерам і робітникам атомної електростанції заборонили розголошувати інформацію про