Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

інцидент родичам і друзям, сімейні та неформальні канали, які завжди обслуговували радянських жителів краще ніж державні ЗМІ, ніхто не відміняв. Чутки про аварію на АЕС почали ширилися містом уже через кілька годин після вибуху.

Лідія Романченко, працівник чорнобильського будівельного підприємства, згадувала: «Десь близько восьмої ранку [26 квітня] мені зателефонувала сусідка, розповівши, що її сусід не повернувся додому зі станції; там сталася аварія». Ця інформація невдовзі була підтверджена іншим джерелом: «Наш друг, стоматолог, сказав, що їх усіх розбудили вночі з огляду на надзвичайну ситуацію, викликавши в лікарню, куди протягом всієї ночі привозили людей з АЕС». Добрий самарянин, Романченко вирішила поділитися звісткою з власними друзями і рідними. «Я відразу зв’язалася з моїми сусідами і близькими друзями, але тієї ночі вони вже “пакували валізи” — їхній близький друг зателефонував і розповів про аварію».

Крок за кроком Прип’ять усвідомлювала всю реальність катастрофічної аварії. Людмила Харитонова, старший інженер будівельного підприємства, їхала на свою дачу в околицях Прип’яті, коли її із сім’єю зупинила міліція. Їм довелося повернутися назад у місто, на вулицях якого тепер вони побачили піну — дороги чистили спеціальним розчином за допомогою автоцистерн. Удень на вулицях з’явилися військовослужбовці, а небо заповнили військові літаки та гелікоптери. Міліціонери і військові носили респіратори і протигази. Дітей відпустили зі школи, де їм дали таблетки йодиду калію, порадивши не виходити з дому.

«Серйозна стривоженість з’явилася увечері, — розповідала Харитонова. — Важко сказати, де зародилася ця тривога, — можливо, десь усередині нас самих, а, можливо, з повітря, в якому тоді вже почав відчуватися запах металу». Поширювалися чутки, що бажаючі виїхати можуть це зробити, однак жодної офіційної інформації про те, що сталося або чого взагалі очікувати, не було. Разом із сім’єю Харитонова відправилася на залізничну станцію Янів — вони сіли на потяг до Москви. «Там було багато жінок з маленькими дітьми. Всі виглядали дещо спантеличено, хоча поводилися спокійно... Водночас особисто я відчувала, що наступає світанок нової епохи. І коли подали потяг, усе сприймалося інакше — ніби він щойно прибув зі старого, чистого світу, який ми знали, в нашу нову отруєну реальність, реальність Чорнобиля». Вихід розпочався.

Невдовзі після 10 ранку 27 квітня міська влада зв’язалася з представниками підприємств, шкіл та інших закладів, щоб скласти плани евакуації. Стурбовані жителі пішли до будинку міськкому партії. На сходах у повному обмундируванні з’явився генерал Геннадій Бердов, заступник міністра внутрішніх справ, який заспокоїв схвильований натовп. Його міліцейські вже відправилися в житлові будинки, щоби стукати в двері і просити людей підготуватися до евакуації. Опівдні урядова комісія — зі схвалення Москви — ухвалила остаточне рішення. Усього за дві години до початку самої евакуації.

Заступник голови міськвиконкому Прип’яті Олександр Есаулов, який щойно повернувся з Москви, отримав нове завдання — евакуювати решту пацієнтів прип’ятської лікарні (усього понад сотню постраждалих від радіаційного ураження). Партійні лідери хотіли, щоб він і його підлеглі прибули в Бориспільський аеропорт до опівдня: інших пацієнтів також мали відправити в Москву. З огляду на десяту годину ранку, крайній термін здавався малореальним — лише дорога до Києва займала приблизно дві години, а, окрім цього, ще потрібно було оформити всі документи. Та все ж до полудня вони були готові вирушити. Цього разу без жодних шансів обдурити дружин і членів сімей постраждалих. Хоча Есаулов навіть не намагався. На фоні обіймів, сліз і криків він зібрав усіх пацієнтів і вирушив у Бориспіль.

Утім, варто було лише виїхати, як вони були змушені зупинитися — один із пацієнтів потребував екстреної медичної допомоги. Автобуси стали в селі Залісся, що за кілька кілометрів від Чорнобиля. Чоловіки, одягнені в піжами, вийшли із салону, щоб розім’яти ноги і перекурити. І саме тоді Есаулов почув жіночий крик. Він не відразу усвідомив, що один з евакуйованих молодиків був родом із Залісся. Упізнавши сина, мати не змогла стримати своїх емоцій — шоку, горя і відчаю. «Це точно не те, що зараз потрібно! Який збіг, — згадував Есаулов. — Я гадки не мав, звідки вона прийшла». Слова «мамо, мамо», якими юнак намагався заспокоїти свою матір, надовго запам’ятались Есаулову. Урешті-решт, вони виїхали із Залісся. Подіями останніх 24 годин Олександр Есаулов був дезорієнтований настільки, що коли в адміністрації Бориспільського аеропорту його попросили розплатитися за кілька порцій кави з місцевої кав’ярні, він не міг зрозуміти суть прохання. «Я ніби прилетів з іншого світу».

Як виявилося, ці світи мають свої кордони і прикордонний контроль. Для того, щоб вони могли виїхати з Борисполя, Есаулову і його водіям необхідно було вимити автобуси і прийняти душ. Відтепер високі рівні радіації, викликані аварією на ЧАЕС, не були ні для кого секретом. Вони виїхали додому близько 16-ї години 27 квітня, а вже на в’їзді в Прип’ять побачили автобуси, усі 1125, — які рухались назустріч. Евакуація міста тривала.

*

Міська радіостанція Прип’яті транслювала оголошення невдовзі після 13:00. «Увага! Увага!» — промовила спокійним голосом російською, але з відчутним українським акцентом, жінка-диктор: «У зв’язку з аварією на Чорнобильській атомній електростанції в місті Прип’яті складається несприятлива радіаційна ситуація. Задля убезпечення людей і — насамперед — дітей, виникає необхідність провести тимчасову евакуацію жителів міста в найближчі населені пункти Київської області. Для цього до кожного житлового будинку сьогодні, 27 квітня, починаючи з 14:00, подадуть автобуси в супроводі працівників міліції та представників міськвиконкому. Рекомендовано взяти зі собою документи, вкрай необхідні речі, а також, на перший випадок, продукти харчування. Товариші! Тимчасово залишаючи свої помешкання, не забудьте, будь ласка, зачинити вікна, вимкнути електричні та газові прилади, перекрити водопровідні крани. Просимо дотримуватися спокою, організованості та порядку проведення тимчасової евакуації».

Радіо повторювало більш-менш однакове оголошення чотири рази, але деякі люди й досі не могли усвідомити серйозності ситуації. «Просто уявіть, — говорила Ангеліна Перковська, міський чиновник, — до евакуації залишалося всього півтори години. Наше дитяче кафе в універмазі було переповнене батьками і дітками, які їли морозиво. Вихідний — усе мило і тихо». Протягом 36 годин після вибуху людям не надали достовірної інформації про аварію, практично кинувши їх напризволяще. Нікому ніколи не надавали інструкцій про те, як уберегти себе і своїх дітей. Ті рівні радіації, які відповідно до радянських законів мали ініціювати попередження населення про загрозу радіаційного опромінення, були зафіксовані ще рано-вранці 26 квітня, однак кожен наступний чиновник ігнорував їх. Зрештою, жителів попросили зібрати свої речі і зачекати на вулиці лише за 50 хвилин до початку евакуації. Будучи добропорядними громадянами, люди зробили все, що їм