Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

вулиць з поодинокими перехожими, які ледь пленталися. Я зупинився на ніч у невеличкому готелі на вулиці поблизу Стренда, де колись зупинявся мій батько під час кількох коротких візитів до міста. Повечерявши, я вийшов прогулятися Стрендом і Фліт-стріт, чиї шум та метушня не змогли мене розвіяти, адже мене гнітило усвідомлення того, що я зовсім нікого не знаю у цьому великому місті. Не хочу втомлювати вас подробицями мого життя за той рік, адже пригоди того, хто опускається на дно, не варті того, щоб про них згадувати. Мої гроші швидко закінчилися. Я зрозумів, що мушу гарно вбиратися, інакше жоден роботодавець навіть не погляне у мій бік, а також жити на пристойній вулиці, якщо хочу до себе належного ставлення. Я поміняв кілька робіт, для жодної з яких, як тепер розумію, не мав потрібних навичок та хисту. Пробував працювати секретарем, не маючи ані найменшого уявлення, яких умінь потребує ця робота, і, на свій превеликий жаль, зрозумів, що у комерційних колах нікому не цікаві загальні знання з літератури та препаскудний почерк. Якось, прочитавши найпопулярніший твір одного знаного сучасного письменника, я почав учащати до таверн на Фліт-стріт у надії зав'язати знайомства з письменниками та отримати рекомендації, бо вважав, що інакше кар'єру письменника не збудуєш. Я був розчарований. Раз чи двічі я таки наважився заговорити до джентльменів, що сиділи за столиком неподалік від мене, та мені досить ввічливо дали зрозуміти, що не годиться нав'язуватися. Фунт за фунтом танули мої мізерні заощадження. Я більше не міг дозволити собі гарно вбиратися, переїхав у скромне помешкання і став дуже невибагливим у харчуванні. Я виходив з дому о першій годині, повертався о другій, протягом цього проміжку часу не споживши нічого, крім шматочка бісквітного коржика. Дуже скоро, сидячи посеред сльоти та зимової негоди в Гайд-парку і жадібно поїдаючи кусень хліба, я зрозумів, що таке біда. Я усвідомив всю гіркоту бідності та приниження людини, що перетворилася на справжнього жебрака. Попри всі свої невдалі спроби, я не облишив пошуків заробітку. Я чигав оголошення в газетах, чіплявся за будь-яку можливість, навіть заглядав у вітрини канцелярських крамниць, та все марно. Якось одного вечора я сидів у громадській бібліотеці, де в одній із газет натрапив на оголошення, в якому було написано щось на кшталт: «Джентльмен шукає готову до подорожей людину з гарним літературним смаком та навичками секретаря і переписувача». Звісно ж, я розумів, що на це оголошення відгукнеться багато народу і що у мене надзвичайно мізерні шанси отримати цю посаду. Однак я все ж надіслав листа на вказану адресу містерові Сміту, що зупинився у великому готелі на Вест-Енді. Чесно зізнаюся, в мене аж серце закалатало, коли через кілька днів я отримав записку, де мене просили завітати до готелю «Космопол» і то якомога швидше. Не знаю, який у вас життєвий досвід, тож не можу сказати напевне, чи ви коли-небудь переживали такі миті. Відчуття легкої нудоти, серце шалено стугонить, я задихаюся і ледве можу вимовити слово — саме так я почувався по дорозі до «Космополу». Мені довелося двічі назвати своє прізвище, перш ніж консьєрж врешті розібрав моє белькотіння, а коли я підіймався сходами нагору, в мене спітніли долоні. Мене неабияк вразила зовнішність містера Сміта. На вигляд він був молодший за мене, з м'яким і дещо нерішучим поглядом. Він саме читав, коли я зайшов і відрекомендувався.

— Вельмишановний сер, — звернувся він до мене, — радий, що ви прийшли. Я уважно прочитав вашого листа, якого ви зволили мені надіслати. Якщо я правильно зрозумів, то це ваш почерк?

Я відповів, що мені, на жаль, не поталанило мати особистого секретаря.

— Що ж, сер, — продовжив він, — тоді ця посада ваша. Сподіваюся, ви не проти відряджень?

Можете собі уявити, з яким завзяттям я пристав на його пропозицію. Відтоді я почав працювати на містера Сміта. Перших кілька тижнів роботи як такої не було. Щотижня я отримував зарплату, а також кругленьку суму на проживання. Але одного ранку, коли я зателефонував до готелю за вказівкою шефа, він наказав мені бути готовим до морської подорожі. Оминаючи зайві подробиці, скажу, що через два тижні ми вже були в Нью-Йорку. Містер Сміт сказав, що на нього чекає своєрідна робота, яка передбачає проведення не менш своєрідних досліджень. Коротше кажучи, з його слів я зрозумів, що на нас чекає далека подорож на Захід.

Провівши близько тижня в Нью-Йорку, ми сіли на потяг і рушили в неймовірно виснажливу подорож. Довгі дні й ночі ми їхали в цьому великому потязі, що прокладав свій шлях через міста, про які я ніколи раніше не чув, повільно проїжджаючи по небезпечних віадуках, минаючи гірські хребти і соснові ліси та пірнаючи в гущавини лісів, де від нескінченних чагарників у мене аж рябіло в очах, а через постійний стукіт і скрегіт коліс по погано прокладених рейках я ледве чув голоси наших попутників, які постійно мінялися. Часто я прокидався серед глупої ночі через раптовий скрегіт гальм і бачив крізь вікно, що ми зупинилися на убогій вуличці якогось селища, де єдиним джерелом світла були віконця бару. Часто звідти виходили кілька обшарпаних п'яниць і витріщалися на вагони, бувало, пасажири сходили з потяга, або чекали на дерев'яному помості, щоб на нього сісти. Більшість із них були англійці — скромні люди, що покоління за поколінням пускали корені на своїх рідних землях, а тепер їхали в напрямку сумнівного раю лужних пустель та Скелястих гір. Випадково я почув розмову двох чоловіків, які говорили про великі статки, які вони зіб'ють на незайманих землях Америки, а кілька механіків просторікували про захмарні гроші, що платять за старанну працю на залізницях та заводах Штатів. Зазвичай такі розмови швидко затихали, і я бачив огиду й розчарування на обличчях тих чоловіків, коли вони дивилися на потворні пустельні прерії, всіяні дерев'яними хатинами без садів, квітів та дерев, що самотою стояли посеред безкрайого моря сірої трави, застиглого в тиші. З кожним днем моїх попутників англійців все більше розчаровували пощерблена лінія горизонту та спустошена земля, позбавлена обрисів, барв та розмаїтості, а якось уночі, коли я не міг заснути, я почув, як плаче жінка, запитуючи, невже вона заслужила на таке життя. Чоловік всіляко намагався її втішити, говорячи із сильним глостерширським акцентом, яка та земля родюча — достатньо лиш зорати, як вона вродить соняхами. Але жінка плакала, як мале дитя, за своєю матір'ю, їхньою старою хатинкою