Читати книгу - "He відпускай мене"

такі речі так часто, що вже навіть не звертаю на них уваги, але тоді таке було вперше. Тож я захоплено розглядала картку, а потім перехопила погляд Рут і усвідомила, що вона також дивиться вражено, і ми обидві вибухнули сміхом. Ця затишна мить, здавалось, поклала край неприємним почуттям, які почали рости між нами в машині. Але виявилось, що насправді то була остання така приємна мить між мною і Рут упродовж усієї нашої вилазки.

Про «ймовірне я» ми не згадували, відколи прибули до міста, і коли ми розсілись у кафе, я вирішила, що тепер ми відповідно все обговоримо. Але щойно ми взялися за сандвічі, Родні почав розповідати про свого давнього друга, Мартіна, який виїхав із Котеджів рік тому і тепер жив десь у місті. Кріссі охоче підхопила тему, і ось уже обоє ветеранів розповідали смішні історії про те, що витворяв Мартін. Ми не зовсім здатні були це зацінити, але Кріссі й Родні насолоджувались самі собою. Вони переглядались і сміялись, і хоча й вдавали, що розповідають для нас, видно було, що пригадують історії одне для одного. Коли я думаю про це тепер, мені відкривається, що оскільки розповідати про тих, хто виїхав, у Котеджах вважалось майже табуйованим, мешканці могли припинити розмовляти про них навіть одне з одним, тож щойно поїхавши кудись, вони могли так себе потішити.

Коли вони сміялись, я також сміялась із ввічливості. Томмі, здавалось, розумів ще менше, тож видавав лише нерішучі смішки, що відставали від решти. Одначе Рут реготала і реготала, і далі кивала на все, що розповідали про Мартіна, ніби й сама добре пригадувала всі історії. А одного разу, коли Кріссі сказала щось незрозуміле — типу: «Ах, так, тоді, коли він одягнув джинси!» — Рут аж вибухнула реготом і вказала в нашому напрямку, наче кажучи Кріссі: «Поясни це також і їм, щоб вони теж могли насолодитись». Я приймала це все, але коли Кріссі з Родні почали обговорювати, чи не завітати нам до квартири Мартіна, я не витримала і промовила — може, дещо занадто холодним тоном:

— Чим саме він тут займається? Чому він має квартиру?

Запала тиша, тоді я почула перебільшене зітхання Рут. Кріссі схилилась у мій бік через стіл і тихо мовила, немов пояснювала дитині:

— Він опікун. Що, на твою думку, він мав би робити тут? Тепер він справжній опікун.

Всі засовались, а я сказала:

— Я ж про це і кажу. Ми не можемо просто до нього прийти. Кріссі зітхнула.

— Ну, так. Нам не дозволено відвідувати опікунів. Якщо говорити суворо. Нас до цього точно не заохочують.

Родні вишкірився і додав:

— Зовсім не заохочують. Тільки нечемні дітки можуть піти і відвідати його.

— Дуже нечемні, — зацокала язиком Кріссі.

До них приєдналася Рут зі словами:

— Кеті ненавидить бути нечемною. Тому краще нам до нього не ходити.

Томмі дивився на Рут, явно не розуміючи, на чий бік вона стала. Та і я не зовсім це розуміла. Я подумала, що вона не хотіла, щоб наша експедиція збочила з маршруту, і тому неохоче зі мною погодилась, тож я усміхнулась до неї, але вона не відповіла мені взаємністю. Тоді Томмі раптом запитав:

— Де саме ти бачив «імовірне я» Рут, Родні?

— Ох… — тепер, коли ми приїхали до міста, Родні не здавався вже таким зацікавленим у «ймовірному я», тож я побачила, як обличчям Рут пробігла тінь стривоженості. Врешті Родні сказав:

— На бічній вулиці від Гай-Стрит, десь ближче до її закінчення. Звичайно, сьогодні в неї може бути вихідний.

Коли ж ніхто нічого більше не сказав, він додав:

— У них справді бувають вихідні, ви ж знаєте. Вони не завжди на роботі.

Коли він це озвучив, я відчула укол страху, що ми неправильно оцінили обставини. Що не зважаючи на те, що нам відомо, ветерани говорили про «ймовірних я» тільки для того, щоб і далі їздити в подорожі, а насправді не хотіли заходити далі в цій темі. Рут цілком можна думати так само, тому що тепер вона по-справжньому схвильована, але врешті вона таки засміялась — наче зрозуміла, що Родні жартує.

Тоді Кріссі якимось новим тоном сказала:

— Рут, можливо, за кілька років ми будемо приїздити сюди, щоб відвідати тебе. Ти працюватимеш в гарному офісі. Не розумію, як хто-небудь може не дозволити нам тебе провідувати.

— Точно, — швидко проказала Рут. — Ви, всі можете приїздити, щоб зі мною побачитись.

— Гадаю, — сказав Родні, — щодо відвідування людей, які працюють в офісі, правил немає.

Він раптом засміявся:

— Ми не знаємо. З нами такого ще не ставалося.

— Все буде добре, — сказала Рут. — Вам дозволять. Ви всі зможете приїздити і мене провідувати. Крім Томмі, звичайно.

Томмі був, здавалось, шокований.

— Чому мені не можна приїздити?

— Тому що ти вже зі мною, дурнику, — відповіла Рут. — Я тебе залишаю собі.

Ми всі засміялися, Томмі знову трохи пізніше від решти.

— Я чула про дівчину з Вельса, — сказала Кріссі. — Вона вчилась у Гейлшемі, на кілька років старша від вас. Вона працює тепер у крамниці одягу. Дуже розумна.

Ми схвально замуркотіли і якийсь час замріяно дивились на хмари.

— Ось що значить Гейлшем, — врешті сказав Родні і похитав головою, начебто зі здивуванням.

— А була ще інша особа, — повернулася до Рут Кріссі, — той хлопчик, про якого ти розповідала якось. Теж старший на кілька років від тебе. Той, що тепер став доглядачем парку.

Рут глибокодумно кивала. Я подумала, що варто було б кинути на Томмі попереджувальний погляд, але поки я до нього розверталась, він уже почав говорити.

— Хто це був? — запитав він вражено.

— Та ти прекрасно знаєш, Томмі, — швидко відповіла я. Надто ризиковано було його копати чи навіть натякати самою інтонацією: Кріссі миттєво мене б підловила. Тому я промовила це дуже однозначно, з ноткою втоми — мовляв, усі вже просто сил не мають через цього забудькуватого Томмі. Натомість Томмі досі так і не міг нічого второпати.

— Ми його знали?

— Томмі, не повертаймося знову до того самого, — сказала я. — Тобі треба перевірити мозок.

Нарешті монетка потрапила в отвір — Томмі заткнувся.

Кріссі сказала:

— Я знаю, як мені пощастило, що я потрапила до Котеджів. Але от кому по-справжньому пощастило — то це вам, братії з Гейлшема.

Знаєте… — вона стишила голос і знову схилилась уперед. — Я хотіла поговорити з вами на одну тему. Просто там, у Котеджах, це неможливо. Всі вічно підслуховують.

Вона окинула нас усіх поглядом, а тоді