Читати книгу - "Земля мертвих"

пораду.

— За мить збагнеш, яким він справді є.

— Яким?

Вона знову зітхнула. Емілія була неперевершеною акторкою. В цьому полягала сіль їхніх удавань під час сексуальних ігор.

— Він — справжнє дитя.

— Прошу?

— Собєскі був позбавлений дитинства, в усякому разі такого, як у всіх. Відтак він перейшов до тюрми, де просидів сімнадцять років. А коли вийшов, йому призначили місце в суспільстві, про яке годі було навіть мріяти. Тепер він грає роль, якої від нього чекають. Але грає з радістю, з піднесенням. Дитя… що одягнуло в Різдвяний вечір костюм Джека Горобця.

Корсо ніколи не чув, аби голос Емілії лунав так ніжно.

Він відкрив досьє, що лежало на письмовому столі, і взявся шукати нещодавні описи Собєскі. Колись негідник був привабливим, — про це свідчили антропометричні світлини, — але тюремні роки спотворили його. Він змарнів, зів’яв, перетворився на мумію. Шкіра напнулася на кістках, а волосся повипадало. Брови посивіли або зовсім зникли, а випуклі надбрівні дуги загострилися. Геть не личко янголяти під різдвяною ялинкою…

— Гівнюк завжди залишиться гівнюком.

— Маєш на нього зуба?

— Ні.

— Тоді не надокучай мені. Таде щойно прокинувся, і в нас тепер сніданок.

Корсо не стримався і збив з неї пиху:

— Собєскі — головний підозрюваний у вбивстві стриптизерок.

— Їх було більше?

— Так, є вже друга. Це сталося у вихідні. Злочинець задушив її, зв’язавши спідньою білизною. Затиснув дівчині голову лещатами, щоб мати змогу спокійно кремсати її. Вона також позувала для Собєскі.

Емілію це зачепило.

На якусь мить запала тиша, а тоді вона схаменулася.

— Усе це дуже сумно, — проказала вона байдужим голосом, — але навіщо мордувати Собєскі під приводом того, що він у молоді роки припустився помилки.

— Помилка молодості має ім’я Крістін Вуґ. Вона померла у віці 23 років. Твій «геній» понівечив і задушив її білизною.

Емілія знову витримала паузу перед тим, як відповісти:

— Знаю я тебе, Корсо. Ти знущатимешся з нього лише тому, що більше нічого не знайшов. Ти не шукаєш правди, тобі потрібні результати.

Корсо далі гортав світлини Собєскі. Затримав погляд на портреті з оголеним тулубом. Під шматтям сутенера чолов’яга носив ще один костюм: його шкіру (на руках, плечах, торсі, животі й спині) всуціль, ніби синяста оболонка, вкривали численні тату. Тюремні знаки, маорійські символи, східні дракони, постаті з героїчного фентезі — розмаїті фігури, впритул одна до одної, у відтінках від зеленого до чорного, від охри до рожевого. Начебто луската сорочка: чисту шкіру він мав лише на шиї та кистях.

Поліціянт хотів їй заперечити, але йому забракло слів. Передчасно зателефонував. Ось, де він помилився.

— Забудь про нього, — наполягала вона. — І забудь, що я позувала перед ним.

— На що ти натякаєш?

— Ні на що, але не вибудовуй з цього якихось маніакальних припущень.

— Якщо ти думаєш, що…

— Я нічого не думаю. Мене просто дивує, що наші шляхи збігаються, щойно в тебе розпочинається нове кримінальне провадження.

— До чого тут я?! Ти все ставиш догори дриґом. Не я ж позував голим перед убивцею, що просидів сімнадцять років і…

— Безсоромний, як завжди.

Корсо подумки порахував до п’яти, аби заспокоїтися.

— Коли ви бачилися востаннє? — повільно запитав він.

— Уже казала тобі: він мені — не приятель який. Ми просто знайомі. Мабуть, бачилися десь на виставці.

— Де саме?

— Вже не пригадую.

— Яким він тобі здався?

— Таким, як завжди: чарівним, кумедним, надзвичайно розумним.

— Він не був надто схвильованим або ж, навпаки, збудженим?

— Відключаю розмову, Таде кличе мене.

Могла б бодай запропонувати побалакати із сином. Але так навіть краще. Коли син перебував далеко від нього і він кілька тижнів не міг бачитися з ним, говорити з ним було все одно, що роз’ятрювати живу рану, звідки будь-якої миті могла просочитися кров…

— Дарма ти ставишся до всього так легко, — додав він поважно. — Замордовані стриптизерки також правили Собєскі за моделі для ескізів. Ти можеш доповнити їхній список.

Емілія лагідно розсміялася:

— Не плутай бажання з дійсністю.

37

Минуло дві години, і Барбі влетіла у його кабінет.

— Ну як? — запитав Корсо.

— Усе не так страшно.

— Тобто?

— Усі, кому я телефонувала, співали те саме: Собєскі — видатний митець, воскреслий для життя в суспільстві, і таке інше.

— А Сток?

— Вона далі нишпорить, але досі не нарила нічого цікавого. Останні тижні Собєскі звично присвятив улюбленим заняттям: живопису і траханню.

— Коханки чи коханці?

— Імовірно, всього потрохи… Чекаємо на імена та адреси.

— Ви не знайшли когось, хто стояв би між ним, Софі та Елен?

— Ні. Але це легко пояснити: Собєскі не має мобільного.

— Що ти хочеш сказати?

— Він не має ані абонемента, ані телефона — нічого.

Вірогідно, такі собі артистичні викрутні або хитрощі терориста, щоб ніхто не міг його вистежити.

— Людо?

— Досі у Флері. Поки жодних новин.

Мовчанка. Після надмірного навантаження останньої ночі Корсо насилу, як після перепою, повертався до дійсності. Але Барбі тихенько поклала йому на стіл роздруківку. За нею водився грішок: вона полюбляла зволікати й не відразу звітувалася про звитяги.

— Сюрприз, — проказала вона і злегка усміхнулася.

Коп навіть не переглянув новий документ. Барбі існувала у своєму світі, що складався із цифр та ієрогліфів, не зрозумілих для решти.

— Що це?

— Список пасажирів рейсу на Мадрид компанії «Іберія», минулої суботи, час відправлення — сьома сорок.

Корсо просив її перед тим перевірити, чи літав Собєскі останніми днями в Мадрид.

Стефан зауважив його ім’я в списку — воно було виділене жовтим маркером. Художник вилетів раніше поліціянта, тобто вночі в нього залишився час на катування та вбивство Елен Десмора. У неділю він повернувся до Парижа — щасливий, ніби нічого й не сталося.

Корсо і Барбі з розумінням перезирнулися.

Коп витягнув шухляду письмового стола й дістав звідти Sig Sauer.

— Поїдемо моєю автівкою.

Під час подорожі вони не говорили — ніби води в рот набрали. Наче два актори, що мовчки повторюють ролі. Корсо надто бентежило, чи не виявиться їхня поїздка передчасною, чи достатньо вони забезпечили себе доказами. Може, їм слід було дочекатися нових підтверджень?

— Що це?

Біля воріт Сент-Уан, уздовж окружної дороги, вишикувалася шеренга круглих наметів Quechua,