Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

був людина розважливого віку, не те що молодий балакун та вертихвіст. Іван Антонович, здавалося, мав уже далеко за сорок років, волосся на ньому було чорне, густе; вся середина обличчя виступала в нього вперед і пішла в ніс, одно слово, це було те обличчя, яке називають в обихідку кувшинним рилом.

— Дозвольте дізнатись, тут кріпосна експедиція? — сказав Чичиков.

— Тут, — сказав Іван Антонович, повернув своє кувшинне рило і намірився знову писати.

— А в мене справа ось яка: куплені мною в різних власників тутешнього повіту селяни на вивід; купча є, залишається вчинити.

— А продавці наявні?

— Деякі тут, а від інших довіреність.

— А прохання принесли?

— Приніс і прохання. Я б хотів, мені треба поспішити… так чи не можна, наприклад, кінчити справу сьогодні?

— Атож, сьогодні! сьогодні не можна, — сказав Іван Антонович. — Треба поробити ще довідки, чи немає заборон.

— А втім, щодо того, щоб прискорити справу, так Іван Григорович, голова, мені великий друг…

— Але ж Іван Григорович не один, бувають і інші, — сказав суворо Іван Антонович.

Чичиков зрозумів закарлючку, яку загнув Іван Антонович, і сказав:

— Іншим теж кривди не буде; я сам служив, порядок знаю…

— Ідіть до Івана Григоровича, — сказав Іван Антонович, голосом дещо ласкавішим. — Хай він дасть наказ, кому слід, а за нами діло не стане.

Чичиков, вийнявши з кишені папірця, поклав його перед Іваном Антоновичем, якого той зовсім не помітив, і накрив його зараз же книгою. Чичиков хотів був показати йому його, але Іван Антонович рухом голови дав знати, що не треба показувати.

— Ось він вас проведе в присутствіє, сказав Іван Антонович, кивнувши головою, і один зі священнодіючих, тут же присутніх, який так ревно приносив жертви Феміді, що обидва рукави тріснули на ліктях і давно лізла звідти підкладка, за що й дістав він свого часу колезького регістратора, прислужився нашим приятелям, як колись Вергілій[132] прислужився Данту[133], і повів їх до кімнати присутствія, де стояло одне тільки широке крісло, і в ньому за столом перед зерцалом[134] та двома товстими книгами сидів один, як сонце, голова. В цьому місці новий Вергілій відчув побожність, що ніяк не зважився ступити туди ногою і повернув назад, показавши свою спину, витерту, як рогожка, з прилиплим десь курячим пір’ям. Увійшовши в залу присутствія, вони побачили, що голова був не сам, коло нього сидів Собакевич, зовсім заслонений зерцалом. Прихід гостей спричинив вигук, урядове крісло було відсунуте з шумом. Собакевич теж підвівся зі стільця, став видний з усіх боків з довгими своїми рукавами. Голова прийняв Чичикова в обійми, і кімната присутствія оголосилась поцілунками; спитали один в одного про здоров’я; виявилось, що в обох болить трохи поперек, що тут же було віднесено до сидячого життя. Голова, здавалось, уже був повідомлений Собакевичем про купівлю, бо заходився вітати, що спочатку трохи збентежило нашого героя, особливо коли він побачив, що й Собакевич та Манілов, обидва продавці, з якими справа була полагоджена келійно, тепер стояли разом віч-на-віч. Проте він подякував голові і, звернувшись зразу до Собакевича, спитав:

— А ваше як здоров’я?

— Слава Богу, не поскаржусь, — сказав Собакевич.

І справді, ні на що було скаржитись: швидше залізо могло застудитись і кашляти, ніж цей на диво сформований поміщик.

— Та ви завжди славилися здоров’ям, — сказав голова, — і покійний ваш батенько був теж кріпкий чоловік.

— Так, на ведмедя сам ходив, — відповів Собакевич.

— Мені здається, проте, — сказав голова, — ви б теж повалили ведмедя, якби захотіли вийти проти нього.

— Ні, не повалю, — відповів Собакевич, — покійник був міцніший за мене, — і, зітхнувши, казав далі: — Ні, тепер не ті люди, от хоч і моє життя — що за життя? так якось собі…

— Чим же ваше життя не гарне? — сказав голова.

— Негаразд, негаразд! — сказав Собакевич, похитавши головою. — Ви посудіть, Іване Григоровичу: п’ятий десяток живу, ні разу не був хворий, хоч би тобі горло заболіло, або чиряк якийсь вискочив. Ні, не на добро! Колись доведеться покутувати за це. — Тут Собакевич поринув у меланхолію.

«Ото який! — подумали разом і Чичиков, і голова, — на що задумав нарікати!»

— До вас у мене є писемко, — сказав Чичиков, вийнявши з кишені Плюшкінового листа.

— Від кого? — сказав голова і, розпечатавши, скрикнув: — А! від Плюшкіна! Він ще й досі животіє на світі? От доля! Яка була розумна, багатюща людина! А тепер…

— Собака, — сказав Собакевич, — мошенник, усіх людей переморив голодом.

— Гаразд, гаразд, — сказав голова, прочитавши листа. — я готовий бути повіреним. Коли ви хочете вчинити купчу, тепер чи потім?

— Тепер, — сказав Чичиков, — я проситиму навіть вас, якщо можна, сьогодні, бо мені завтра хотілося б виїхати з міста; я приніс і купчу, і прохання.

— Усе це добре, тільки вже як хочете, ми вас не відпустимо так рано. Купчі будуть учинені сьогодні, а ви все-таки з нами поживете. Ось я зараз дам наказ, — сказав він і відчинив двері в канцелярську кімнату, всю наповнену чиновниками, що уподобилися до працьовитих бджіл, розсипаних по щільнику, якщо тільки щільника можна уподобити до канцелярських справ: — Іван Антонович тут?

— Тут! — озвався голос із середини.

— Покличте його сюди!

Уже відомий читачам Іван Антонович кувшинне рило показався в залі присутствія і шанобливо вклонився.

— Ось візьміть, Іване Антоновичу, всі ці купчі їхні…

— Та не забудьте, Іване Григоровичу, — підхопив Собакевич, — треба буде свідків, хоч по два з кожної сторони. Пошліть зараз же до прокурора, він людина гуляща і, певне, сидить дома, за нього все робить стряпчий[135] Золотуха, найперший хапуга в світі. Інспектор лікарської управи, він теж людина гуляща і, певне, вдома, якщо не поїхав кудись грати в карти, та ще тут багато є, хто ближче: Трухачевський, Бєгушкін, усі вони даремне обтяжують землю!

— А так, так! — сказав голова й зразу відрядив по них усіх канцелярського.

— Ще я попрошу вас, — сказав Чичиков, — пошліть по повіреного однієї поміщиці, з якою я теж уклав угоду, по сина протопопа отця Кирила, він служить у вас же.

— Як же, пошлемо й по нього! — сказав голова.