Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

ручки нош, боячись послизнутися на обледенілих сходинках медпункту. Євген Павлович пихкотів, намагаючись відчинити ліктем двері. Йому нарешті це вдалося, він квицьнув їх, розчиняючи, та раптом закричав:

— Стій, Оксі! Ногами треба! Ногами — вперед!

— Та чи вже не все одно…

— Розвертаймо! — він почав сходити вниз, штовхаючи Ксеню ношами. — Ти перша піднімайся!

— Та Євген Павлович! Освічена ж людина!

— Одне діло, освічений, а інше — такі оце речі… Обходь давай!

— Ви хоча б знаєте, звідкіля ця традиція?

— Поняття не маю… Обережно, там слизько…

— Раніше вважали, що коли нести мерця на цвинтар головою вперед, то він запам’ятає дорогу і повернеться, — Оксі всміхалася.

— А ми, до речі, в «швидкій» як її везли?

— Та йдіть ви!

— Проходь давай, не стій!

Ксеня закотила під лоба очі й переступила поріг.

Нічого схожого на морг у Буськовому Саду не було. Вони занесли ноші в перев’язочну — там батарея майже не працювала — і поклали долі. Ксеня пішла в палату відмивати кров, якою була перемащена стіна коло Галиного ліжка.

Вона майже закінчила, коли у двері постукали. Здивовано звела голову — місцеві ніколи б не стукали. Євген Павлович теж визирнув зі свого кабінету. Візитери, хай там хто вони були, входити не поспішали, й Оксі пішла до дверей.

На вкритому льодяною шкіркою ґанку стояла молода дівчина в білій чернечій хустці й синтепоновому пальті поверх чорної ряси. Замість хреста в неї на грудях красувалася брошка з чорною лискучою жабою.

— Слава Володарю, Що Несе Світло! — сказала вона.

— Во істину… — розгублено пробурмотіла Ксенія, не знаючи, як відповідати на таке привітання.

— Ми з патологоанатомічного бюро. Забрати померлу, — вона пхнула Ксені якісь папери в брудному пом’ятому файлі й задля переконливості тицьнула пальцем у жирний напис «Приходько Галина Вікторівна».

— Як по правді, не чекали так швидко! — здивувався Євген Павлович. — Я лише пів години, як дільничного повідомив…

— А ми тут саме проїжджали. За мостом… То ми ввійдемо?

— Будь ласка… — Ксеня відступила вбік. Черниці з різноманітних орденів і місій частенько були волонтерами при лікарнях, тож вона не здивувалася.

Тим часом черниця рішучо пройшла простісінько в перев’язочну, ніби була тут не вперше, залишивши в коридорі помітний шлейф якихось східних запахів. Можливо, спецій… Слідом за нею поріг переступив чоловік у дзеркальних окулярах-крапельках і чорному бушлаті. Навіть не привітавшись, він теж неквапно попрямував у перев’язочну. Ксеня й лікар здивовано перезирнулися. Тоді спохопилися й поквапилися за ними.

Монашка сиділа навпочіпки біля узголів’я трупа. Одна її рука була в небіжчиці на чолі, другу вона випростала в неї над животом, розчепіривши пальці, і щось бурмотіла, заплющивши очі, наче ота цілителька, що їхні оголошення висять на під’їздах старих міських п’ятиповерхівок. Чоловік у бушлаті стояв посеред перев’язочної, байдужливо дивлячись перед собою.

— Це вона молиться? — стиха запитав Євген Павлович.

Йому ніхто не відповів. Черниця шепотіла далі. Завершивши, вона не перехрестилася, а просто підвелася й безцеремонно переступила мертве тіло.

— А хіба на вас не повинен бути хрест? — несміливо запитала Ксеня.

Черниця холодно зміряла її очима:

— Повірте мені, можна обчіплятися хрестами, але це не наблизить вас ні на крок.

До ароматів спецій, що йшли від неї, додався нудотно-кислий запах гнилих фруктів. Можна було подумати, що так пахло в неї з рота. Вона знову присіла — цього разу спиною до них — поклала руки небіжчиці на лице і нахилилася, наче намірилася робити штучне дихання.

— Не наблизить до чого? — запитала Ксеня.

— До вищого милосердя… — провуркотіла черниця. — Люди ковзають до нього по тонкому льоду власної совісті. І вважають, що коли мчати щодуху, то більше шансів…

— І пришвидшуються на всі гроші! — озвався раптом чоловік у бушлаті.

— А пришвидшуватися не можна, — підтакнула черниця, що й досі сиділа у дивній позі.

— Що ви робите? — не витримав лікар.

Вона враз рвучко підхопилася, й звідкись із-під її рук до стелі зметнулася маленька стрімка тінь.

— Лайно яке! — вигукнула черниця.

— І-і-і! — верескнула Ксеня.

— Це ще тут звідки? — викрикнув Євген Павлович і нервово глитнув, бо на мить йому здалося (спаде ж таке на думку!), що черниця дістала пташку в небіжчиці з рота…

— А не треба ото під руки питати! — обурився чоловік у бушлаті.

— Дзьобнула мене! — поскаржилася черниця.

Тінь вдарилася об жарівку, метнулася на середину кімнати і метушливо затріпотіла на підлозі. Це була невеличка чорна птаха з неймовірно довгими тонкими крилами. Вона несамовито колотила ними по лінолеуму, марно силкуючись злетіти.

— Я відчиню вікно! — вигукнула Ксеня й уже ступила вперед, коли черниця зупинила її різким викриком.

— Зараз я комусь відчиню!

— Та що тут коїться? — обурився Євген Павлович.

Черниця раптом опустила очі, наче це не вона кричала секунду тому, і стала схожа на овечку в рясі:

— Це наша пташечка… — пролепетала вона. — Вилетіла в мене…

І сором’язливо всміхнулася, сяйнувши зворушливими ямочками на щічках.

— Ваша пташечка? — вкрай розгубився лікар.

— Вибачте, що так сталося… Швидше лови, чого стоїш!!!

Останні слова адресувалися чоловікові в бушлаті, і той негайно витягнув із-під поли складаний сачок. Зі свистом змахнувши в повітрі, він розклав його одним спритним рухом.

— Обережно! — сказав Євген Павлович. — Якщо злетить, битиметься об стіни!

— Не злетить, — запевнив чоловік у бушлаті. — Вони не можуть із землі.

Він скрадався до пташки, що билася на підлозі і, дивно, весь цей час відвертав лице, наче постановив собі впіймати, не дивлячись на неї.

— Ви що — навмисне не дивитеся? — запитав лікар чоловіка в бушлаті.

— Він узагалі-то сліпий, — зауважила черниця.

— Як то — сліпий? — лише й спромігся промовити лікар.

— Можна подумати, що ви не сліпий! — гмикнула черниця.

— Ні, — знітився Євген Павлович, геть збитий з пантелику.

— Хіба ви бачите дохлу рибу, якою обвішані? — хитро запитав чоловік у бушлаті.

— Дохлу рибу?

— Це він про ваші гріхи, — пояснила черниця.

— Розкажи їм про чорну ополонку! — несподівано попросив чоловік у бушлаті, повільно простягаючи сачок до пташки.

— Та їм пофіг, хіба не бачиш! — брутально заявила черниця. — Їм важливіший хрестик!

І метнула на Ксеню обвинувальний погляд.

Наступної миті чоловік у бушлаті описав сачком стрімку вісімку, й одним точним рухом накрив розпластану на лінолеумі пташку.

— Опа! — задоволено вигукнув він, так і дивлячись кудись у куток.

— От і добре, трам-пам-пам! — зраділа черниця.

— Ви що — птахолов? — вразилася Ксеня.

— Отак-от! — чоловік гордо звів догори пальця й обернувся до черниці. — Птахолов, зрозуміла?!

Затиснувши сачок під пахвою, чоловік знову поліз за пазуху і вийняв із-під бушлата невеличку складану клітку. Звичним рухом розклав її однією рукою й уміло запхнув туди схожу на серпокрильця пташку.

Довгокрилій птасі там вочевидь було