Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

затісно. Вона притиснулася грудьми до ґратчастої підлоги і важко дихала, широко відкривши дзьоба.

— Шкода її… — сказала Ксеня.

— Заробила, — відповів чоловік.

— Узяли! — скомандувала черниця й, проігнорувавши ноші, рішучо вхопила небіжчицю за щиколотки.

Чоловік у бушлаті квапливо підхопив труп попід плечі. Тіло вже почало клякнути, і через це мертва Гала скидалася на циркового факіра, що лежить на двох стільцях. Євген Павлович спробував допомогти, але черниця рішуче відштовхнула його стегном, навіть не подякувавши:

— Заповніть краще направлення на розтин! Нам іще їхати чортзна-куди!

— Ногами! Ногами вперед потрібно! — захвилювався Євген Павлович, та вони не звернули на нього жоднісінької уваги.

За пару хвилин Євген Павлович вибіг на ґанок із направленням у руці.

У дверях медпункту, накинувши на плечі пальто, стояла Ксеня. У роті в неї була непідкурена цигарка, про яку, видно, забула, а її брови здивовано вигнулися, мов дві перелякані кішки.

— Повантажили? — запитав лікар.

Замість відповіді вона мовчки кивнула в бік дороги. Черниця й чоловік у дзеркальних окулярах запихали труп у багажник яскраво-червоного «ягуара».

— Вони точно з патанатомії? — приголомшено пробурмотів лікар.

Оксі, й надалі мовчки, простягнула йому м’ятий файл, і той узявся неуважно перечитувати документи.

Дивна парочка хряснула багажником і заскочила в авто.

— Усе правильно… — сказав Євген Павлович, відірвавшись від документів.

«Ягуар» загарчав і рвонув уперед, залишивши по собі сколошканий сніговий вихор.

— І направлення не взяли… — додала Ксеня, дивлячись услід зниклій автівці.

За десять хвилин червоний «ягуар», проминувши цукровий завод, виїхав на міст через річку з дивною назвою Туонь. За кермом сидів чоловік у бушлаті в дзеркальних окулярах. Його лице було наче демонстративно відвернуте від дороги, ніби він задивився на щось у сутінках, що опускалися. Поруч із ним курила цигарку в довгому мундштуці круглощока черниця.

Усе заднє сидіння «ягуара» було заставлене клітками розмаїтих форм. У клітках були птахи. Різні. В одній, хоч як це дико для цієї пори, розпластався на ґратчастій підлозі довгокрилий стриж. Серпокрилець.

Десь на середині мосту авто зупинилося.

Буськів Сад перетворився на далеку смужку снігу під лінією обрію. Другий берег був огорнутий шапкою туману або ж то хмара, втративши висоту, впала черевом просто на білу пустку.

Чоловік і черниця, сварячись і крехтячи, витягнули з багажника мертве тіло дівчини в довгій нічній сорочці та плетеній кофтині. Вони підтягнули його до перил, насилу підняли, і на дружне «три-чотири» кинули у воду. Тіло шубовснуло, гучно хлюпнувши, річка підхопила його, а ці двоє ще довго проводили поглядами — ніби не було нічого прекраснішого, ніж спостерігати, як сильна річкова течія відносить удалечінь закляклий дівочий труп.

Розділ 23

Гра почалася

Не можна було казати правду. Він розумів це так само чітко, як і те, що в нього немає ніякої підходящої брехні.

Хоч би що він сказав, барменка, по-перше, почне розбазікувати. А йому це непотрібно. Ох, як непотрібно. По-друге, тепер вона нічого не розповість про начальника пожежної станції, що так недоречно виявився її татусиком. Андрюха гарячково думав, і робити це було вдвічі тяжче під її пильним поглядом. Нарешті він наважився. Принаймні інших слабких місць у господині «Мінотавра» він поки що не помітив.

— Давай ось як… — сказав Андрій і розстібнув наплічник.

Зануривши туди обидві руки, він довго з чимсь вовтузився, потім нарешті витяг скручену в рурку пачку грошей.

— Тут дві тисячі. Мені потрібне твоє мовчання і твої відповіді, ото й усе.

Глянувши мигцем на гроші, дівчина швидко роззирнулася.

— Хочеш, щоб я продала батька за дві срані штуки?

— Чого відразу «продала»! — ображено заперечив Андрій. — Запитання такі самі: алкоголь, стосунки з людьми, почуття гумору. Де тут продаж! Це сума за те, щоб ти мовчала, ото й усе. А то ж розкажеш батькові, а батько — ще комусь, і знатиме все селище.

— А нафіга це тобі?

— Не твоє діло. Я ж не запитую, нафіга тобі два штуцери. На ось, тримай.

Вона зміряла його недовірливим поглядом.

— Мало.

Зітхнувши, Андрій поліз у наплічник.

— Іще тисяча. Більше немає. Мені ще жити на щось треба.

Вона подумала ще пів секунди. Потім недбалим рухом згребла гроші в кишеню фартуха.

— Питай.

— Та ті ж таки запитання… — він знову розгорнув блокнот. — Алкоголь?

— Алкоголь, — ствердно промовила дівчина і зітхнула. — У нього брат на пожарі згорів. А в батька «пожарка» не на ходу була. Відрами гасили, як ото колись… Ну і він себе винуватить. Після такого, канєшно, алкоголь.

— А давно брат загинув?

— Давненько вже.

— М-да. Співчуваю… Систематично п’є? — Андрій поставив поряд із «Н» довгий мінус.

Вона кивнула:

— На двадцять кіль похудав. Думала, вже його не витягну. Зараз сліжу, шоб ні краплі.

— Чекайте… То виходить, зараз ваш батько не п’є?

Дівчина енергійно постукала кісточками по шинквасу і для надійності поплювала через ліве плече. Андрій, вагаючись, підтиснув губи і почав переробляти мінус на кострубатий плюс.

— Значить, не п’є… — пробурмотів він.

— Три місяці вже в зав’язці, — підтвердила барменка.

— Усього лише три місяці? Ага. Чекайте-чекайте. А до того весь час пив?

— Кажу ж вам, від того пожару постоянно під отим ділом. Уже на людину не був похожий.

— Заплутали ви мене… — буркнув Андрій і знову заходився наводити мінус поверх плюса, аж поки ручка прорвала аркуш; потім подивився на вималювані каракулі критичним поглядом художника. — Добре… Ну а про його стосунки з людьми що скажеш? Компанійський чи, може, відлюдькуватий…

— Ну, йому особливо нема чого веселиться. А так — батько жалісливий чоловік. М’який. Усі знають: як треба щось помогти — полагодити, перетягнути, припертися кудись удосвіта, якщо вже пообіщав, — то це до Захара! Я йому все врем’я кажу, научися вже говорити людям «нє»! На тобі ж половина селища їзде!

— Із цим розібралися, — тепер Андрій поставив у блокноті плюс. — А тепер почуття гумору.

— Батько — чоловік серйозний. Шуточки і глупості разні — це не його. А як брат погиб, так він і улибаться перестав… М-да. Такі ото марципани… — вона задумливо постукала пальцями по столу. — То що? Схожий на твого знакомого?

— Конкретно ваш батько — не дуже, — збрехав Андрій, поставивши поряд із «Н» іще один плюс.

Здається, це її заспокоїло. Вона навіть усміхнулася.

Насправді, Науменко отримав два плюси, а якщо поміркувати про цей двічі перероблений мінус, то, може, і всі три. Три із трьох, що він шукає саме його…

— То кого ж ти все-таки шукаєш? — запитала дівчина, так наче могла чути відголоски його думок.

— Сказав же, знайомого…

Андрій сховав блокнот. Виходило, що Арсен на другому місці,