Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 26

- Навіщо ти вийшла? Я ж просив тебе посидіти в кімнаті.

Костянтин сів на уже теплий стілець. Мішель пішла, але її запах досі витав у повітрі, наче навмисно лоскочучи його нервові закінчення. Мішель... Це ім’я було таким милозвучним, що щось всередині його грудей плавилося.

- Мені стало скучно... – Ірина розв’язала полотенце і притулилася до його оголеної спини завиваючи їх обох.

- Не зараз. – відірвав її руки від свого торсу. – Тобі пора.

- Це ти через неї? – вона схопила його за голову змушуючи подивитися собі в очі.

- Ти впевнена, що хочеш почути правдиву відповідь? – його обличчя було кам’яним.

- Козел! – відштовхнула і дала ляпаса.

Дівчина зникла з кухні, а хлопець продовжував сидіти і робити бутерброд з рибою. Потім налив у маленьку каструльку борщу і увімкнув плиту.

- Відвезеш? – Іра сперлася плечем до стіни застібаючи верхні ґудзики блакитної сорочки.

- Спускайся і чекай мене біля авто. – він вибрав красиву порцелянову миску з золотим обідком і засервірував стіл, як у ресторані.

- Я там скористалося феном твоєї дорогоцінної сестрички. – її обличчя скривилося, як від кислого лимону. – Сподіваюся, вона від цього факту не втратить свідомість.

- Вона мені не сестра. – він налив у келих апельсинового соку.

- Дарма стараєшся... Ти для неї щось на кшталт екзотичного звірка. Погладить і піде далі. А вибере когось такого як... Савчук.

Він випрямився подивившись у вікно. На обличчі активно ходили вилиці. Вольська ж, з відчуттям виконаного обов’язку, покинула квартиру.

- Мішель... – постукав у двері її кімнати.

Він так рідко вголос називав її по імені, що на його язиці воно набувало особливого звучання.

Та відповіді не було.

- Я загрів тобі їсти. Я іду до... – запнувся. – Репетитора. Дома не буде нікого, того можеш спокійно поїсти.

У відповідь була лише глуха тишина. Хлопець раптом захвилювався.

- Якщо ти мені не відповіш, я виламаю двері.

Шарпнув за ручку.

- З такою дупою, як у мене, їсти протипоказано. – ображено пролунало з-за дверей.

Він видихнув і посміхнувся.

- Менше думай про мене, а більше про своє здоров’я.

У двері прилетіло щось важке.

- От тепер можу іти. – сам дивувався, що не може перестати вишкірятися.

І одягнувшись попрямував до автомобіля.

- Костя, ти сьогодні якийсь розсіяний. – молода красива дівчина років двадцяти п’яти кокетливо поправила русі кучері.

- Вибач. Те. – він знову сфокусував свій погляд на вчительці англійської.

Сьогодні заняття геть не задалося. Думки постійно поверталися до впертої, дратівливої мишки. Чи поїла? Чим займається? Вже їй і написав. Прочитала. Та не відповіла. І це дратувало ще більше. Вікторія Андріївна нарешті ішла на контакт даючи йому зелене світло. А його думки казна де.

- Може ти себе погано почуваєш? Давай перенесемо. – на її вродливому обличчі цвіла турботлива посмішка.

- Ні, все гаразд. Я просто... Задумався. – відпив яблучного соку аби промочити горло.

- З Ірою посварився?

- З чого Ви взяли?

- Ну бо ти десь далеко, але явно не тут... зі мною. – вона накрила його руку свою.

Він опустив погляд. Довгі гострі нігті були нафарбовані дратівливим фіолетовим лаком. А ще місяць назад він вважав її ідеальною.

- Костя, я тут подумала... – вона міцніше стисла його долоню холодними пальцями. – Може ми сходимо в кіно?

- Ми? – хлопець не спішив впадати в ейфорію, оскільки не до кінця розумів її поведінки. Та легке хвилювання все ж охоплювало.

- Так... ну з цілим класом. – дівчина невинно закліпала довгими віями. – Зараз в прокаті буде крута комедія на англійській.

Він різко забрав свою руку, ковтаючи клубок розчарування.

- А від мене, ви що хочете?

- Ну як... Ваш класний керівник Матвій...

- Петрович.

- Петрович. Він же як квочка, над вами. Нікуди самих не відпускає. От я і подумала, якщо ви скажете йому, що хочете... То він викроїть час і піде з нами.

- Я думаю, Вам краще про поговорити зі старою про це. Або з самим Матвієм. Петровичем. Вибачте, але мені пора. – поклав на стіл купюру номіналом у тисячу гривень і поспішно вийшов.

Уже на дворі витягнув з кишені чорну оксамитову коробочку. Відкривши подивився на срібну підвіску у вигляді букви V. Вікторія. Перемога. Тільки не його. Він марив стосунками з неї ще з восьмого класу. Та зараз це було більше схоже на справу принципу, ніж світле і високе почуття. Ціль. А їх Воронівський звик досягати, будь-яким способом.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍