Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Опершись на барну стійку повернув до мене голову.
- Взагалі-то, я у себе дома.
Я не одразу зрозуміла, що він відповів на моє запитання. Хоч і з запізненням.
- Ну так... Просто тебе цілий тиждень не було дома.
- І ти вже викреслила мене із заповіту? – права брова поповзла уверх явно знущаючись із мене.
- Що ти говориш?! – я легко вдарила його долонею по плечі.
Його шкіра була така гаряча, що по моїй сині враз побігли мурашки. Я поспішила забрати руку, але він не дозволив, накривши своєю. Раптово стало душно. Його грудна клітка почала швидше рухатися, а темні очі так ціпко вдивлялися в мої, ніби бажали найти там щось своє. І я не знала... Любується він мною? Чи шукає причини ненавидіти.
- Чому ти не сказала, що швидше звільнишся? Я б тебе забрав.
- В цьому не було необхідності. – хотілося добавити про Василя, але вчасно згадала слова Савчука. – Та й не хотіла тебе тривожити.
- А може я хочу... Аби ти мене тривожила. – його голос став хриплим.
Моє серце зробило кульбіт і помчало галопом. Яким іноді воно буває... глухим. І сліпим. І впертим.
Простягнувши іншу руку, лагідно провела пальцями по щоці, де лишився жовтий слід від гематоми.
- Болить?
Кивнув. Мені так хотілося його обійняти... натомість я запитала:
- Їсти будеш?
- Я буду.
Повернула голову на ще один голос і вся ейфорія моменту враз перетворилася у попіл, який розвіяв колючий вітер.
Вольська. Мокра. Завита в одне полотенце. І те трималося на одному чесному слові зрадливого коханця. Її довге волосся кольору стиглої пшениці розсипалося по тендітних плечах. І тут до мене дійшло... чим вони тут займалися. До горла підступила нудота.
Різко зіскочивши з високого стільця поспішила покинути кухню. Знаю, це було надто по дурному і доволі красномовно... Але стримати себе аби сидіти тут з ними просто не могла.
- Ти куди? – донісся голос Костянтина. – А як же поїсти? Мама казала розігріти тобі борщ.
Він знущається? Закривши за собою двері кімнати відчула, як в очах защіпало. Чи він нормально поводиться, а я собі видумую? Хто ми один одному? Друзі? Ні. Родина? Ні. Ніхто... Він нічого мені не обіцяв, не давав жодних надій... Пора брати себе в руки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх», після закриття браузера.