Читати книгу - "Дим"

заходилась розказувати, витягуючи з холодильника запаковану шинку. Вона повіла своєю звичною скоромовкою, збиваючись то на російську, то знов на українську, як дядя Миша оскандалився вже оце на весіллі, вірніше, на третій день його. Мовляв, були тут у них два чи три ящики з горілкою, і дядя Миша один нишком кудись приховав. Ніхто його, ясна річ, за руку не вловив тоді, та ясно було, що то він, бо більше нікому, і Юля тоді з ним полаялась сильно, а він хоч би тобі що. І вже сиділи вони всі перед вечором отут же на веранді, і людей багацько було – родичі та знайомі, і Юля ж тут. Аж раптом з вулиці заїжджає бульдозер, здоровенний ЧТЗ з дорожнього управління, з отакенним ковшем… І сигналить бозна-як ще з вулиці, і мигавки ввімкнув, а ківш піднятий чогось. І ото так він і заїхав під крильце, просигналив ще раз та й опустив той ківш, а в ковші тому спить дядя Миша, і спить же собі, як дитина – руки під голови склав і всміхається уві сні.

Тут же розгнівана Юля підлетіла до ковша і ну розбурхувати батька, а той ні в яку – лише одмахується мляво. Тоді вона накинулась на бульдозериста і вихрестила його бозна-як, мовляв, на біса батька споюєте, сякі-такі, де він горілку брав, та ще щось йому кричала, а той лише сміявся, і навіть із кабіни не виліз, і двигуна не заглушив. Юля на нього ще дужче стала кричати, та тут нагодилася Лара – вони з мужем узяли дядю Мишу попід руки та й повели до Токаревих, і ще Юлин нинішній кавалер помагав. Бульдозер ізнов підняв ківш і виїхав собі на вулицю, а Юля нагнала їх і вчепилася в батька знов, той трохи отямився і став на неї кричати, заледве що не виматюкав її, а вона потім його.

Тоді вони таки його з горем пополам вклали у Токаревих на веранді, а Юля не могла вспокоїтись аж до світу наступного дня – Лара усе її розраджувала, а вона лишень плакала, тяжко, недобре плакала.

Антон зітхнув ще, почувши ту оповідку. Він завжди якось із повагою до дяді Миші ставився, не в останню чергу через те, що він Юлю, вважай, сам виходив, виховав. Лара його, Антона, розуміла і поділяла його ставлення до сусіда – вони не раз говорили про те. Вона, наприклад, розказувала про всілякі дрібнички з побуту Токаревих, що врізались їй у пам’ять… Ну от, наприклад, бігають вони з Юлею ще малими дівчатами по хаті туди та сюди, а дядя Миша на кухні каструлями грюкає – якусь юшку варить. Або у залі праскою орудує – Юлину шкільну форму прасує. Бувало, Лара бачила, як батько Юлю до школи випроваджував чи на лінійку яку – нахилиться, то піонерський галстук поправить, то наслинить собі рукав і пилинку якусь витре на щоці їй чи на лобі. Щось було в цьому таке, казала Лара, щось… невловиме і зворушливе водночас. А один раз – це Ларі особливо врізалось у пам’ять – забігла вона до них невдовзі після смерті Юлиної мами, також чи якесь свято було у школі, чи бозна… Ну ото ж забігла вона і бачить – сидить Юля на дивані наряджена, а дядя Миша коло неї, їй бантики на волоссі зав’язує – один бантик, виходить, уже зав’язав, а другий у нього на колінах лежить, а сам він Юлі гребінцем волосся розчісує. Тоді він як побачив Лару, то знітився, зніяковів і навіть щось побурчав на дочку, мовляв, йому на роботу пора, а треба з цією лежебокою поратись малолітньою…

А особливо їм, і Антону, і Ларі, припадало до душі те, що зовні ніби не було між Токаревими геть ніяких телячих ніжностей, нічого такого. Батько частенько бурчав на Юлю, та огризалась, нечасто вони й розбалакували між собою, так ото – лише по господарству та ще чому подібному… Та одначе попри те все видно було між ними якусь РІДНІСТЬ, якийсь непорушний зв'язок. І хоч старий Токарев, наприклад, закладав за комір, та за всі роки після смерті жони не пропустив ні одних батьківських зборів, ні одної шкільної лінійки. А Юля, хоч і завіялась у своїх столицях, то в одній, то в другій, але за всі роки не пропустила ні одного татового дня народження, ні одного Нового року чи й менших яких свят – завше знаходила час і можливість приїхати.

Хотіла вона нібито, вже як оце більш-менш у Москві осіла, забрати батька до себе, але той відмовлявся. Махав рукою та казав, мовляв, всміхаючись:

– На кого я своих зайцев оставлю?

– Да собутыльников… – сумно кпинила з нього Юля.

Антон із Ларою часто говорили про це, і якось він їй сказав, що аби дав бог дітей, то, мабуть, він хотів би бути таким батьком, як оцей дядя Миша.

* * *

Антон відволікся од своїх тужних роздумів і вгледів, що й Лара, і Іра дивляться на нього якось немов занепокоєно.

– А, цей… – почесав він макітру, всміхнувшись. – Гостинці ж…

– Точно! – зойкнула Іра.

Вони удвох кинулись розстібати свої сумки, а Лара стояла трошки збоку, склавши руки на грудях та усміхнено позирала на них з-під яскраво-рудого пасма, що спадало їй на очі.

– Так… – викладав Антон на стіл пакунки. – Осьо сало домашнє, я сам коптив…

– Да ну тебя! Вечно меня раскармливаешь… – засміялася Лара.

– І все ніяк не розкормлю, – пирхнув Антон у відповідь. – Тут і м’яса трошки є… Ковбаса. Так… Цукерочки, як завжди.

– Боже, ребят… – Лара смішно зашарілась. – Я пытаюсь худеть, между прочим!

– Куди тобі худнути, дурна? – осадила її Іра, копирсаючись у сумці.

– Ну не все ж от природы такие стройняшки, как ты! – вдавано насупилась Лара.

– Ой, не починай!.. – одмахнулась Ірина. – Оце…

– Оце… – почав було і Антон з дружиною в один голос.

Вони зиркнули один на одного і приснули.

– Словом… – узявся пояснювати Антон. – Довго ламали голову, що вам з мужем подарувати… Помовч!

Він розчепіреною п’ятірнею припинив сестрині заперечення.

– Отож ось… – закінчила за нього Ірина і простягла до Лари пакет із вишиванкою. – Це тобі. А ця мужу, – показала на другу.

– Ти якось приїжджала в подібній, – прорік Антон, трохи зашарівшись, – і тобі дуже личило. Ми подумали…

– Господи! – Лара сплеснула в долоні і аж загорілася вся, дивлячись на сорочку. – Хочу! Хочу! Хочу!

Вона просто-таки вихопила у Іри з рук пакет і зникла в коридорі.

Ірина підморгнула Антону, задоволено