Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

Зора розкрила рота і мовчки переводила погляд з Лілі на Аню, а потім на двері, ніби сподіваючись, що от-от сам “містер магніт” з’явиться з вітром за плечима.

— Так він… тобто… він твій? — нарешті вичавила вона з себе.

Аня підняла очі, зітхнула, і ледь усміхнувшись, відповіла:

— Здається, так.

— Здається? — підскочила Лілі. — Та він вже давно вважає себе твоїм чоловіком, а ти ще “здається”! Він якось сказав мені, що купив би весь магазин, тільки щоб ти перестала ігнорувати його!

Аня не знала, чи сміятися, чи ховатися під прилавок. Зора ж тим часом сіла на стілець і тільки мовчки хитала головою.

— Ну що ж, — сказала вона нарешті. — Тепер мені ще цікавіше дізнатися, хто він такий. Але нічого, я терпляча.

Аня відчула, як щось невловиме змінилося в повітрі — то був той момент, коли гра вже закінчилася, і всі карти поступово починають відкриватись. Але вона знала: ця історія ще далека від завершення.

Лілі, як добре, що вона є, подумала Аня, дивлячись, як Зора все ще сидить із широко розкритими очима та напруженою усмішкою. У своєму класичному стилі, гучно, весело й без зайвих сентиментів, Лілі зняла з неї тягар пояснень і залишила Аню лише з почуттям… полегшення? Можливо. Але водночас — і несподіваного неспокою.

“Тепер мені ще більше цікаво, хто він є” — ця фраза не давала спокою. Наче була не простою цікавістю, а викликом. Аня не була з тих дівчат, що будуть змагатися за чоловіка — їй це здавалося принизливим. Якщо хтось хоче піти — то двері відчинені. Але в той самий час, десь у глибині серця, закралася образа. Може навіть не за саму фразу, а за той погляд, яким Зора проводжала її, коли та поверталась із Камілем.

І хоч Аня трималася стримано, без натяку на емоції — всередині вирував цілий буревій. Каміль їй довіряє, і вона йому теж. Вона точно знала — він не з тих, кого спокушають випадкові усмішки й захоплені погляди. Він давно зробив свій вибір. І вона цей вибір — теж.

Але ревнощі… ах ці ревнощі. Вони мають звичку підкрадатися непомітно, прикидаючись дрібницями. Усмішка. Погляд. Незручне мовчання після жарту. Перекинутий знічев’я локон волосся.

Аня відвела погляд у вітрину, ніби хотіла втекти в знайомий світ сувенірів, снігових кульок і магнітів із форинтами. Каміль, якого вона знала, не став би грати в ці ігри. Але, як відомо, навіть найкращий капітан не може керувати кораблем, якщо за штурвал стає вітер із жіночої уяви.

Вона усміхнулася сама до себе. «От і прекрасно, що я не з тих, хто бореться за чоловіка, — подумала вона. — Але дай тільки спробуй мені його відбити».

І тут же засоромилася власної думки. Але почервоніла — від гніву чи від сорому, сказати було важко.

— Аню, ти в порядку? — озвалася Лілі, звертаючи увагу на її вираз обличчя.

— У повному, — відповіла та з ледь стриманою усмішкою. — Просто думаю, що час дати відгул своїй уяві.

— Як скажеш, — підморгнула Лілі і додала тихо, тільки для неї: — Але я би на твоєму місці пильнувала ту новеньку. Вона ще та лисиця.

Аня знизала плечима. Вона не була мисливцем. Вона була берегинею. І їй лишалося вірити, що Каміль — той, хто не дозволить зруйнувати їхню фортецю навіть найсолодшими усмішками

Дата від’їзду на виставку наближалась з кожним днем, і Аня відчувала, що їй потрібно якнайшвидше підготувати Зору до самостійної роботи. Та з кожним днем Зора ставала не більш підготовленою — зате дедалі більше схожою на зірку інстаграму. Вона вже не просто вивчала асортимент чи правила оформлення вітрини — вона дефілювала між стелажами так, ніби чекала фотосесії з Vogue.

Того ранку Зора зʼявилася в магазині в білосніжному брючному костюмі, який більше пасував до червоної доріжки, ніж до полички з магнітами на тему Угорщини. Волосся — ідеально вкладене. Макіяж — ніби з глянцю. Туфлі — звуки від них були скоріше музикою високої моди, ніж звуками буденного ранку.

Лілі, яка саме перекладала блокноти з черговим вдалим жартом про угорські гусари, навіть зупинилась на півруху. Її брова миттєво піднялась, а очі виблискували передвісником сарказму.
 

— О, привіт, Зоро. Це ти на стажування чи на співбесіду до Голлівуду? — промовила вона, не втримавшись.
 

Зора, не моргнувши, посміхнулась:
 

— Я вірю, що зовнішній вигляд — це теж частина бренду магазину. Ми ж повинні надихати, правда?

— Тоді головне, щоб ти не надихала клієнтів на розпродаж усієї жіночої колекції парфумів, — хмикнула Лілі і повернулась до справ.

Аня ж, не видавши ані подиву, ані роздратування, підійшла до Зори з тією самою врівноваженою усмішкою, яка вже давно стала її візитівкою.

— Гарно виглядаєш, — спокійно промовила вона, — Але сьогодні в нас поставка, тож раджу вдягнути фартух, бо ці свіжі керамічні кухлі не знають, що ти в білому.

Зора ледь помітно ковтнула повітря — можливо, не чекала, що комплімент обернеться нагадуванням про роботу — і без заперечень рушила за фартухом. Аня ж тим часом відзначила про себе, що хоч дівчина й трохи… театральна, але швидко адаптується. Якщо ще навчити її не розглядати клієнтів як шанувальників — буде з неї толк.

І все ж, під холодною логікою та внутрішньою дисципліною, Аня час від часу кидала погляди на двері, думаючи: «Тільки б сьогодні не зʼявився Каміль. Бо тоді навіть фартух не врятує ситуацію».

Звісно, Каміль зʼявився — як же без нього. І, як завжди, з’явився він у найменш вдалий момент.

Він відчинив двері так невимушено, ніби йшов не до сувенірного магазину, а до себе додому, притримуючи двері плечем і з тією ледь нахабною посмішкою, яка щоразу змушувала Аню нервово пригладжувати волосся, навіть коли вона злилася на нього. В руках — дві кави, бо добре знав, що у вівторок в Ані «немає часу на сніданок», хоча вона вперто це заперечувала.