Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

Але цього разу Каміль навіть не оглянувся по боках. Його погляд одразу вп’явся в Аню, ніби Зора з усією своєю красою, парфумами і драмою була повітрям.

— Ну що, зіронько, хто сьогодні хоче капучино з мигдалевим молоком і ноткою моєї безмежної любові? — втонув його голос посеред магазину.

Аня, яка саме щось пояснювала Зорі про нову партію лавандового мила, не встигла нічого відповісти, як Зора, мов на команду, повернулась на 180 градусів і буквально засяяла. В її очах явно миготіло «Ось він!».

— Привіт, — мовила вона з тією надмірною щирістю, яку часто використовують ведучі світських вечірок. — Ви, напевно, Каміль? Аня про вас нічого не розповідала, але Лілі натякнула…
 

— Ага, Лілі… — сказав Каміль, лише краєчком ока кинувши погляд у бік Зори, — …та вона має талант створювати легенди. Але ти не проти, якщо я викраду твою наставницю на хвилинку?

Він протягнув Ані її каву і нахилився трохи ближче, шепочучи з усмішкою:

— Ти знову найкрасивіша в кімнаті. Але цього разу — з конкуренцією.

Аня пирснула зі сміху і, ледве стримуючи себе, щоб не штовхнути його ліктем у ребро, відвела його вбік.

— Ти вирішив мене довести, так? — прошепотіла вона, кидаючи погляд на Зору, яка, здається, не дихала.

— Та я просто прийшов попити кави з найкращою дівчиною Будапешта, — знизав плечима Каміль. — І, до речі, вона ще й майстер організації виставок, тренінгів і, як я чув, дуже дипломатична наставниця.
 

— Тобі краще йти, поки ти не перетворився на сцену для мильної опери, — усміхнулась Аня, хоча очі її сміялися ще сильніше.

— Добре, добре. Але ввечері я забираю тебе. Мені ще треба поговорити з тобою про твою майбутню поїздку… І ні, це не ревнощі. Це — інтерес до сувенірного бізнесу, — підморгнув він і, ковтаючи усмішку, вийшов, залишивши після себе аромат кави, м’якої іронії і трохи підгорілої Зориної надії.

Аня зробила ковток і повернулася до роботи з кам’яним виразом обличчя, але Лілі, проходячи повз, тихенько прошепотіла:

— Містер Магніт ще той.

Зора стояла мовчки. Та по її очах було видно — вона збиралася дізнатися більше.

День, як і завжди, промайнув блискавично. То клієнти з Німеччини, які довго не могли обрати між керамічним горнятком і різьбленим яйцем, то коробки з новими магнітами, що загадково не збігалися з накладною, то дзвінки від Андраша — по сто разів на день. То шрифт не той, то банер надто рожевий, то стенд здається йому занадто «провінційним», хоч Аня вже десять разів переписувала все, аби догодити його творчим мукам.

— «Скільки візиток потрібно?» — читала вона одне з повідомлень, закочуючи очі. — Хоч в тебе є пальці, Андрашу, порахуй хоч раз сам…

Але між усією цією метушнею були й приємні речі — короткі повідомлення від Каміля, які прилітали точно тоді, коли Аня думала, що вже більше не витримає.

«Ти сьогодні героїня. Хочеш шоколадку?»

«Я заберу тебе з полону сувенірів о 19:00. Готуйся, буде романтика.»

І ось, настав вечір. Сонце опускалося за дахи Будапешта, розливаючи м’яке золоте світло по вітринах. Аня, вже втомлена, але як завжди приваблива у своїй неформальній елегантності, зітхнула і почала закривати магазин.

Зора крутилася навколо, обережно поглядаючи на двері. І ось, як на замовлення, Каміль — як у фільмі — обіперся на стіну просто біля входу, знову у своєму фірмовому пальті, з тією недбалою харизмою, яка дратувала і приваблювала одночасно.

Зора зробила вигляд, ніби нічого не бачить. Випросталась, повільно поправила волосся і, з легкою посмішкою та виглядом світської левиці, що поспішає на прийом до посла, пройшла повз Каміля. Той, помітивши її граційний хід, не зміг не відзначити:

— Ммм… Схоже, хтось щойно вийшов із показу мод, — буркнув він з ледь стриманим сміхом, коли вона зникла за рогом.

Аня теж не змогла стримати посмішку, захлопуючи двері:

— Ти не знаєш, але ти — ходяча інтрига для однієї молодої стажерки.

— Я?! Інтрига? Це щось новеньке. Я зазвичай — катастрофа, — усміхнувся Каміль і подав їй руку.

Вони рушили до метро, а за їхніми спинами залишився день, наповнений ароматами лаванди, дзвінками з Празької виставки, втомленими очима, і тінню Зори, яка, здається, не збиралася так легко здаватися. Але Каміль цього не знав. Він бачив тільки Аню — ту, яка була його світом, його пристанню після всіх життєвих бур.

Коли вони вже дійшли до кафе на розі, де Каміль забронював столик «на випадок апетиту», він зупинився, подивився на Аню, і, наче між іншим, мовив:

— До речі, я щось згадав. Твоя зіркова стажерка — Зора, здається? Вона днями знайшла мій Instagram.

Аня здивовано підняла брову:

— І що ж?

— Ну, поставила лайки на всі фото. Всі. Крім тих, де є ти. — Каміль підняв брову, ніби іронічно запрошуючи її оцінити цей вчинок.
 

Аня склала руки на грудях:

— І що ти зробив?
 

— Нічого. Навмисне. — Каміль всміхнувся і серйозніше додав: — Я навіть хотів її заблокувати, але подумав, що це буде вже надто драматично. А потім зрозумів — це ж для тебе сюжет майже як з серіалу.

— Камілю…

Він притягнув її ближче за талію, поглядом, який разом і сміється, і розчулює, відповів:

— Аню, моє серце вже давно зайняте. І вільних кімнат у ньому нема. Ти ж сама знаєш, яке воно в мене маленьке і вибагливе. У ньому навіть шафки для таких, як Зора, не передбачено. Не переживай, я не збираюся розглядати кандидатури.

Аня зітхнула, але з теплом. Наче хмара ревнощів і тривог щойно тихо розчинилася в повітрі разом із запахом кави, що линув з веранди. Каміль був самим собою — чесним, трохи кумедним, але чутливим до її стану. І хоч вона не подавала виду, ті слова були саме тим, що їй треба було почути.