Читати книгу - "Танець недоумка"

ночувала вдома?

— Звісно, а де?!

— Звідки тобі знати, якщо ти спав?

— Бо я маю досить чутливий сон, щоб почути, як встає й іде з дому моя дружина! Треба пояснювати, що ми спимо поруч, чи це й так зрозуміло?

Я, здається, трішки підвищив голос. Що ж, їй не завадить — Вандлик таки знахабніла. Зрештою, я не арештований і ні в чому не обвинувачений!

— Цілком зрозуміло, — кивнула Вандлик. — Ну що ж… На словах ти набиваєш непогано. Ну, а тепер — м’яч! — її очі широко розкрилися, а куточки губ торкнула негарна посмішка. — Цієї ночі твоя дружина Віра двічі потрапила в поле зору оцієї камери. О першій нуль вісім і о першій сорок сім, — вона показала пальцем на камеру, що висіла за три метри від нас. — Спершу вона провела тут півтори хвилини, удруге — дванадцять!

Вандлик замовкла, дивлячись мені в очі. Підозрюю, за її задумом, я повинен був зараз перетворитися на желе й розтанути біля її ніг. Що й казати, приблизно так я й почувався. Але дозволити собі розтанути вже не міг — занадто чітко розумів, що старший офіцер контролю приперла мене до стінки. Думаю, Вандлик і сама не підозрювала, наскільки правильно вів її мисливський нюх. Інакше б не розкривала всіх карт. Я зібрався з думками. Як там вона казала? «Секс — хороша причина»?

— Я не збирався ні з ким цим ділитися, — упевнено мовив я. — Це моя особиста справа. Але якщо ви так наполегливо в це лізете — будь ласка! Цієї ночі я не ночував удома.

— Як цікаво!

— Якщо вам так цікаво, моя Віра — патологічно ревнива. І ввечері ми посварилися через Ірму — мою, як ви кажете, «подружку». Дуже сильно посварилися, і я пішов. Ночував у Ірми, тому що інших друзів не маю. Ось і все. Віра двічі прибігала посеред ночі й тарабанила у двері. Ірма не відчинила. Уранці Віра розповіла, що також ходила і на біостанцію. Як з’ясувалося, уже зовсім не через ревнощі, а по-справжньому за мене хвилювалася. Зрештою, у нас ледь до розлучення не дійшло. Така ось ланка вам у ланцюжок. Вибачте, що без сексу.

Примружившись, Вандлик дивилася в порожнечу й мовчала.

— Содом і Гоморра, а не біостанція! — нарешті сказала вона. — Припустімо, що я повірила. Це не змінює мого ставлення до збігів. Отже, наша розмова — не остання.

І Вандлик бадьоро пішла геть.

18

Щось мене розбудило посеред ночі.

Віра розмірено дихала поруч… Через мить зрозумів — Ельза. Мене розбудили її кроки. Я прислухався. І справді, пролунало ляскання босих ніжок, а потім раптом якесь електронне «біп-біп»… Що це? Якась іграшка?

Наступної секунди пролунав новий, цього разу дуже впізнаваний звук, і я швидко підхопився з ліжка. Упізнаваним звуком було клацання дверного замка. Отже, «біп-біп» — це пікання кнопок кодової панелі. Я швидко пішов до дверей, але все ж не побіг — щоб випадково не налякати Ельзу.

Вона була вже надворі. Стояла в місячному світлі у своїй рожевій піжамі, худенька, як горобчик. І я повільно пішов до неї.

Ельза вертіла головою навсібіч, наче роззираючись, хоч її очі були заплющені. Сомнамбулізм! Я побачив, що очні яблука під повіками швидко рухаються. Отже, просто зараз вона бачить сон…

— Ельзо, — пошепки сказав я. — Іди до мене, маленька…

І отут вона стрімко пішла кудись. Мені довелося навіть пробігтися, щоб не відстати — так рішуче крокувала моя маленька донька із заплющеними очима.

— Стій-стій-стій, куди… — тихо сказав я собі під ніс.

Обігнав Ельзу на кілька метрів і став поперед неї. Я десь читав, що треба просто ніжно обійняти маленьку сомнамбулу, і вона відразу обм’якне, заснувши вже, так би мовити, по-нормальному. Але за три кроки до мене Ельза, не зменшуючи швидкості, звернула з доріжки й пішла по моріжку. І раптом зупинилася й опустилася навколішки, ніби щось роздивляючись на землі.

Я підійшов ближче й тихо став поруч. Мені стало цікаво — я вдивлявся в траву, намагаючись зрозуміти, що вона шукає. Потім зрозумів, що її очі, як і раніше, заплющені і шукати вона нічого не може. Що ж вона робить? І тут здивовано помітив, що ніздрі моєї дочки ледь помітно роздуваються при кожному вдиху. Вона… Щось нюхає? Ніби на підтвердження цієї думки, Ельза зовсім пригнула голову до землі й поповзла вперед. Це було моторошне видовище. Потім завмерла… І раптом стала по-собачому рити землю, викидаючи грудки трави й землі між ніг, із глухим стукотом упиваючись пальчиками в ґрунт. Тух-тух-тух-тух… Дуже швидко і якось… Якось дуже моторошно. Тух-тух-тух-тух…

— Треба з цим зав’язувати, — сказав я собі, підійшов до доньки й узяв її за плечики.

Ельза раптом верескнула якимось хрипким, несхожим на свій, низьким голосом і, не обертаючись, учепилася своєю ручкою мені в щоку, боляче дряпнувши. Від несподіванки я не втримався й незграбно сів у траву. Її очі були заплющені, очні яблука металися під повіками з якоюсь дивовижною швидкістю, ніздрі помітно роздувалися, а на вилицях ходили туди-сюди жовна.

— Ельзо, сонечко…

З першими звуками мого голосу вона підвела обличчя, так ніби хотіла подивитися в очі, затамувала подих і завмерла, якщо не зважати на скажений танець її очей під заплющеними повіками. Тоді я підхопився й просто згріб її в обійми. Я був готовий, що вона стане брикатися, але Ельза відразу розслабилася. Її обличчя стало спокійне, яким і має бути личко дівчинки, що спить. Ніздрі вже не роздувалися, жовна не ходили вгору-вниз, а очні яблука під повіками заспокоїлися. Вона спала. І вранці, звісно ж, нічого не згадає… Я відчув, як запізнілий холодок переляку пройшовся в мене по спині, спускаючись до ніг, роблячи їх важкими і негнучкими…

Уранці Ельза вибігла на кухню раніше за Віру й стала сипати загадками.

— Хто як люди, тільки сірі?

— Миші? — запитав я без особливої надії.

— Ну, тату! Я ж сказала «як люди»! А в миші — хвіст.

— Це — тіні! — осінило мене.

— Ні-і-і! Здаєшся?

— Ага.

— Це — люди, які впали в сіру фарбу!

Я всміхнувся й хотів обійняти її. Помітив землю, що забилася під нігті, й здригнувся, повернувшись думками в моторошну нічну прогулянку… «Тух-тух-тух-тух-тух».

— Доню, а пам’ятаєш, що тобі сьогодні снилося?

— Ні-і. У тебе щока подряпана!

Я розсіяно торкнувся до щоки.

— Знаю… А тобі не снився сон, як ти щось шукала в траві?

— Ні-і!

— А як ішла гуляти, може…

— Ні!

— А щось снилося взагалі?

Вона задумалася.

— Нічого!

Поцілувала мене й підстрибом побігла у свою кімнату. На порозі зупинилася, і я подумав, що вона щось згадала. Але ні.

— Відгадай іще загадку! — завзято всміхнулася Ельза.

— Ану ж, сонечко.

— Хто… — вона зробила паузу, сповнену таємниці й чарів. — Хто сидить під землею… Як людина, але не людина… І смачно пахне! Хто?

Я підійшов і присів перед нею навпочіпки, розглядаючи таку тендітну, таку тоненьку фігурку, гарне, немов лялькове, личко й глибокі, такі щасливі очі.

— Не знаю… Кондитер у льосі?

— Ну, тату! — вона всміхнулася, розуміючи, що я жартую. — Не в льосі, а під землею!

— А чим він пахне?

— Не можна казати, бо це відразу відгадка!

— Тоді не знаю.

— Здаєшся? — строго спитала Ельза.

— Здаюся!

Вона обійняла мене за шию тоненькими ручками й урочисто сказала відповідь:

— Пахне — суницею! І це — сунична квітка!

І втекла.

У мене всередині щось неприємно луснуло й розлилося по тілу липким відчуттям тривоги. Можливо, тому що з усіх можливих запахів квітки зі своєї загадки Ельза обрала саме цей — такий ароматний і такий, здавалося б, неможливий на цій планеті запах суниці.

Я труснув головою й заплющив на секунду