Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

class="p1">– То, може, ти й на Купала в нас лишишся?

– Та ні, я відьом боюся, – серйозно сказала Рута.

– А ти, як відходитимеш зі мною від купальського дерева, то не озиратимешся. Вона нас і не дожене.

– Із тобою? – пирснула зі сміху Рута. Її розважало це нове знайомство.

– А що, думаєш, не до пари? У мене, щоб ти знала, і дід козаком був, і батько на Запорожжі козакував, і я сам теж поїду!

– А що мені тоді, жінці твоїй, самій буде робити?..

– А я тебе в слободу до себе заберу!

Їхня розмова тривала ще довго, аж поки хлопці не покликали юнака ладнати купальське деревце та віднімати в дівчат їхню солом'яну Марену[55]. Такі безглузді, здавалося б, теревені, заповнили пустоту в Рутиній душі. Життя раптом знову здалося барвистим і яскравим. Навіть, якщо це життя без пихатого, самовдоволеного, жорстокого, брехливого й такого рідного Олеся.

– Зійди, сонечко, та й на Івана,

Стогни, земля, та й під Купалом!

Дзвінко заспівали дівчата. Може, і справді залишитися? Іти все одно нема куди. Ось уже й молодиці, попоравши в дворах, несли до річки миски з варениками й корзини з вишнями. Хтось обіймався, хтось шуткував, неподалік пролунав звук гучного ляпасу й розкотистий сміх. Цього року Рута й незчулася, як прийшло Купало. Цього року все було інакше.

– А в мого батька двір невеличкий,

Двір невеличкий – зілля велике,

А у тім зіллі вовки завили,

Вовки завили – нелюба з'їли!

Дівчата понесли своє прикрашене зіллям і стрічками солом'яне опудало вулицею.

– Дівчата, а приймете до громади? – гукнула Рута, широко посміхаючись.

– А чого ж не прийняти! – крикнула старша. – На Сонцескрес, Йвана святого, гріх подорожнім відмовляти.

Рута подякувала. Узяла «позичену» в Олеся кобилку Агніцу за вуздечку й попрямувала за дівчатами, усе ж тримаючись осторонь. Ба, ніхто не любить непроханих чужинців.

Дівчина пам'ятала це свято з дитинства. Мама на Сонцескрес – коли сонце-Купало підіймалося найвище за рік – на весь день ішла на луки збирати трави. А ввечері, тільки лиш все місто сходилося на пагорбі біля Дніпра, мати ворожила дівчатам на долю й збирала кленове листя, що обсипалося з ляльки Мари-Мареноньки, бо воно мало лікувати від усіх недугів.

Хтось із дівчат накинув їй на голову вінка. Котрийсь із чоловіків припнув до дерева її кобилу. Може, це на свято вони такі привітні?.. Жінки роздавали їжу, чоловіки наливали всім по чарці. Запалали вогні. Де-не-взявся той самий парубок. Рута навіть не знала його імені, але він взяв її за руку та повів у танок.

За все своє життя танцювала Рута, хіба що в дитинстві. Їхній церковний дяк говорив, що танець – це гріх, тому вже підлітком набожна Рута припинила бавитися з однолітками на весняних іграх. Та цього разу скрипаль виграв так весело, а юнак був таким настирним, що Рута піддалася й пішла в коло. Як танцювати, вона не знала. Незграбно повторюючи рухи за дівчатами й молодицями, до кінця танку вона нарешті вивчила всі притопи та плескання, тож уже без остраху наступити на ногу котромусь хлопцю, упевнено витанцьовувала по колу з кожним із них.

Раптом її веселий настрій зник. Рута опустила очі й, відчайдушно дотанцювавши кілька незграбних кроків, поспішила непомітно вийти з танцю. У колі разом із нею танцював козак-характерник! Той самий, що зловив її та Олеся, через якого їх мало не стратили… Як же він її не пізнав? Вона б його впізнала навіть по запаху – тому солодкому запаху трави, що супроводжував цього відуна.

Його пронизливі чорні очі в танці дивилися просто на неї, але він посміхався їй так само, як посміхався й іншим дівчатам в колі. Не розгледів її в сутінках?

– А хто той козак, із довгими вусами? – запитала вона в молодиці в білій намітці з немовлям на руках.

– Уподобала? – хитрувало запитала молодиця. – Ніхто напевно не знає. З'явився, як ти, нізвідки. І, як і ти, нічого про себе не розповідає. Наче, Омеляном зветься. Та Василь мій казав, як бачив, що він у маєток до панів Чернецьких їздив. Певно, він у них на службі. А гарний же ж, бісів син!

– Нівроку, – коротко кивнула Рута.

Вона неспішно підійшла до своєї кобилки та відв'язала її. І тільки відвівши її досить далеко на шлях, нарешті сіла верхи, одразу помчавши дорогою туди, звідки зранку лишень приїхала. Не схоже, що зараз Омелян на службі. П'є горілку, танцює, зовсім не чекаючи удару в спину, не випитує про неї й не висліджує Олеся… Чому? Може їй здалося, і то зовсім не характерник? Але чому ж тоді в селі його не знають, та ще й бачили біля маєтку Чернецьких…

Рута майже загнала Агніцу, але за кілька годин уже була біля лісової хижки. Їй треба було попередити Олеся про небезпеку!

Сутінки перетворилися в темряву, пронизану лиш відблисками зірок, але біля хати горіли вогні, і було гамірно. Замість виставленої сторожі Рута побачила зовсім п'яних Олесевих найманців, що сиділи надворі за дубовими столами та голосно сміялися з соромітницьких жартів.

– Добрий вечір, товариші! – гукнула вона їм, не злізаючи з сідла. – Мені потрібен пан Олесь Чернецький.

– Ти – Гриць, я – Маринка,

В тебе – яйця, в мене – ринка.

Підем собі на долинку,

Будем яйця бить об ринку!

– заспівали одразу кілька голосів.

– О, гляди, цяця до нас приїхала! – устав зі свого місця ще один наймит.

Говорив молдавською, але Рута відчула насмішку в його голосі.

– То не цяця, то відьма! Олесева курва, краще не займай! – по голосу цього Рута впізнала подолянина, що головував у загоні.

Усі чоловіки обернулися до неї. Їх було близько двадцяти, вони давно не були з жінками, а горілка вже зробила свою справу, міцно вдаривши в голови.

Загомоніли по-молдавськи, по-русинськи й по-угорськи, про щось сперечаючись. Рута повторила своє питання про Олеся, але ніхто їй не відповів. Нарешті, стукнувши кулаком по столу, підвівся чорноволосий велет з круглою, мов кавун, головою й повільно почав наближатися до Рути.

– Дурень, ти забув, що вона зробила з тим військом? Вони ж там ледь усі не передохли від одного лише її погляду! – закричав хтось слідом йому з-за столу.

Але велета це не спинило. Певно, він просто не розумів руської, тож прямуючи до жінки, криво шкірився своїм товстогубим ротом.

– Де Олесь?! –