Читати книгу - "Морфій"

зможе піти туди, куди тільки захоче, зі своєю останньою думкою, до Бога, котрого немає, і до пекла, котре є.

Тому згадуй зараз, згадуй свій давноминулий курорт, я тобі те дозволяю, твоя сіра, тіниста коханка.

Я згадую собі той давноминулий курорт, коли спізнав Іґу. Ми з Яцком швидко зблизились одне з одним, навіть могли б заприязнитися з панами кавалерами, якби ті не ставилися до нас із такою явною погордою, сприймаючи в кращому разі як недомірків. Ростанський швидко довірився мені настільки, щоб розповісти про свої сердечні клопоти, тож його безнадійна закоханість стала головною темою наших розмов.

А через два дні після нашого приїзду на наш сніданок увійшла Іґа: їй тоді було років, як і мені, і вона не приголомшувала вродою. Мала зграбну фігуру, солом’яне волосся, пересічне лице і скромну літню сукенку.

Але те, що вона ввійшла до їдальні на сніданок, означало, що між нами з’явилася молода жінка, тож наша ситуація товариської нудьги докорінно змінилася. Яцек на Іґу тільки глянув та й повернувся до своєї туги за недоступною варшав’янкою. Панна Аліція подивилась на Іґу і, мабуть, відразу її зненавиділа, бо сама її присутність цілком перекреслювала й позбавляла ґрунту навіть ті зародки зальотів, на які доти бодай поглядами наважувались обидва кавалери. Було ясно, що до подальших зальотів дійти вже не може і не дійде: загравати до панни Аліції в присутності Іґи, котра аж пашіла молодістю, було б що в цьому товаристві, що загалом поміж людьми геть неможливою річчю.

Я ж поглянув на Іґу з цікавістю куди більшою, але швидко перехопив її погляд, якого вдостоювалися її кавалери з Варшави, і зрозумів, що не маю жодних шансів. Хоча, власне, форма ситуації таки наказувала мені стати на подібні перегони, вдавши, що я не відчуваю можливості перемоги.

А чи ж міг ти тоді знати, Костоньку, як насправді закінчаться ці справжні перегони, один із кавалерів на прізвище Плещинський з простріленим черепом лежить у лісі на сході, а другий тим паче мертвий, Корницький Леопольд, як його було записано в різних соціалістичних списках і реєстрах, член ППО ПОРП[63], майже вигаслий оцупок людини на низькій канцелярській посаді, загине, як жив більшу частину свого повоєнного життя: у темному бридкому костюмі, з урядовою текою в руці та відчуттям безсенсовості, загине банально, бо впаде під варшавський трамвай, а в землях над Віслою пануватиме Ґомулка. Але ти згадуй собі, згадуй на здоров’я, Костоньку. Ти ж того не знаєш, а я не розповім, бо ти не чуєш мого янгольського голосу.

Я не хотів ставати на ті перегони. Я ж був тільки вісімнадцятирічним недомірком, якому доля подарувала чимало прищів, а вони — дозрілими чоловіками, доволі вродливими, певними своїх сил, що і я зі смутком визнавав. Знали життя. Я нічого не знав.

Тому я більше й не думав про панну Ідзю. Невдовзі нас відрекомендували одне одному, іноді нам доводилося розмовляти, проте обоє старших курортників настільки рішуче нав’язувались панії, що я навіть не насмілювався розпочати подібне змагання. Бо де ж мені до тих чоловіків?

Іґа так само звертала на мене уваги не більше, ніж того вимагали б засади хорошого виховання — а вихована вона була дуже добре, старанно, загалом знаючи все, що гарантувало їй упевненість у собі та свободу в усіх пересічних ситуаціях.

Після першого тижня відпочинку я мав панну Іґу за особу вельми цікаву, проте геть мені недоступну. Потім Плещинський, людина з до непересічності вишуканими манерами, дуже нахабно і неґречно зазіхнув на цноту дівчини, хоч доти вона й не була аж настільки до нього неохочою. Одначе темп, у якому він замірявся на її тіло, рішучість пересунути долоню з коліна кудись вище, на стегно чи й далі, змусили її не менш рішуче вигнати його зі своєї кімнати й однозначно закінчити знайомство, обмеживши його холодним щоранковим «доброго дня». Вона того не хотіла, він їй подобався, але не могла інакше. Якби ж він тільки почекав ще день або два перед тією мандрівкою на стегно, та ще тиждень, тоді досягнув би всього, вона би піддалась йому. Але він не почекав: натомість вилаяв її так, як не личить лаятися джентльмену, і вийшов, грюкнувши дверима. Довідався про те пан Рохацевич від своєї дружини, котра, не маючи нащадків, цілими днями вистежувала гостей і підглядала за ними. А коли Рохацевич дізнався, то зняв зі стіни дубельтівку.

Не знайшов до неї набоїв, проте все ж замірився на вбивство, але тут уже пані Рохацевич, нюхнувши солі, протверезіла і рогом уперлася при дверях їхньої подружньої спальні, обіцяючи, що як раптом Рохацевич Плещинського уб’є і піде до в’язниці, то вона з ним розлучиться й поїде до Вільнюса гуляти аби з ким, хоч і з жидами, навіть із журналістами, Господи спаси і помилуй. Рохацевич від таких слів не засмутився, бо був людиною вельми схильною до насильства, але при цьому боягузливою, а жінка просто дала йому нагоду відступити.

Проте Рохацевичеву справа заїла, тому вже зранку, отримавши холодний ультиматум, варшавський бонвіван Плещинський виїхав, ні з ким не попрощавшись, зате забравши з собою товариша.

І вони пішли до своїх життів, які плинули своєю чергою і мали довести їх туди, куди, як я вже казала, вони їх доведуть. До лісу на сході та під варшавський трамвай. Але чи маю я ще оповідати про те, як Плещинський закінчив своє життя в лісі десь посеред польсько-російського простору, а Корницький під трамваєм на вулиці Пулавській, неподалік твого шоколадного будинку, котрий собі й далі стояв там, де стояв, хоча місцевість навколо нього ніби запала під землю? В тих історіях є правда, але чи ж ти думаєш, Костоньку, що мене обходить правда? Я однак не могла б розповісти тобі про долю всіх тих, кого ти зустрічав у житті.

Тож ми зосталися на курорті самі: Іґа і я, панна Аліція зі своїм розпачем, Яцек зі своєю тугою та закоханістю в недоступну варшав’янку, німі й безбарвні познанські урядовці та проникливі очі пані Рохацевич, що постійно нас обмацували.

Тож чи подивилася б ти на мене тоді, перш ніж виїхали Плещинський з Корницьким? Мабуть, ні, то було б так само неможливо, як коли б ці панове залицялись до панни Аліції, маючи поруч Іґу. Хоч я й міг би здатися їй вельми цікавим, проте такою вже є сила товариських стосунків, котра не виникає з того, що ми в неї віримо, але з того, що