Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

сьогодні ми будь-якого економіста поставимо в глухий кут одним запитанням: «Якщо люди максимізують корисність, що вони розуміють під цим поняттям? Це набагато складніше питання, ніж може здатися, детальніше ми розглянемо його в другій частині книги. А тут дуже стисло.

Власне, ми можемо вслід за Аристотелем стверджувати, що насправді людина не максимізує корисність (МахиШіґу), що вона максимізує добро (МахОооії). Людина просто робить те, що вона вважає добром. А якщо кожен уявляє собі під поняттям добра щось інше? Зрештою, під корисністю так само. Якщо ми серйозно поставимося до теорії Аристотеля, що «всі роблять все можливе заради того, що їм здається хорошим»[423], тоді досить таки можливо, що корисність — це лиш підмножина «того, що ми вважаємо хорошим»[424]. З дечого ми не отримуємо взагалі ніякої корисності (або хіба що можемо тільки дуже незугарно й невміло її обґрунтувати) та нам би було простіше захистити свою позицію, якби ми говорили, що ця людина це зробила, оскільки вважала це чимось хорошим, замість того, щоб стверджувати, що «вона намагалася максимізувати те, що їй корисне». Наприклад, набагато природніше сказати, що Франциск Ассизький роздав усе своє майно, тому що вважав це хорошою справою, а не корисною, що Сократ вирішив не відмовлятися від свого вчення або не втекти й випити отруту не тому, що очікував посмертної корисності, але через те, що вважав це доброю справою. Тобто набагато простіше обґрунтувати МахО, до того ж і в дискусії це набагато корисніший концепт, ніж Махи, як ми це покажемо згодом.

А після прийняття цієї поправки нам вже набагато легше побачити, наскільки тісно чи навіть невіддільно наше сприйняття пов’язане з економікою добра й зла.

Корисність добра та зла

Тобто за допомогою МахО ми можемо пояснити ті самі явища, що й у випадку Махи, проте до того можна ще й пояснити ширший контекст такої поведінки. Якщо ж ми хочемо вважати теорему МахО абсурдною (якою вона до певної міри справді є, тому що її неможливо спростувати, як ми побачимо в другій частині книги), тоді абсурдною має бути й теорема Махи. Просто в припущенні МахО це краще видно. Можливо, саме тому економіка ховалася за Махи: щоб це не аж так впадало у вічі.

Те, що ми не робимо певні речі заради миттєвого й однобокого Махи, на позначення чого Аристотель використовує термін «насолода», можна продемонструвати на одному прикладі. «Водночас чимало справ ми робитимемо старанно, хай це й не принесе жодного задоволення, наприклад, дивитися, згадувати, знати, володіти доброчесностями. І не має жодного значення, чи супроводжується це з необхідністю задоволення чи ні, тому що ми обираємо ці речі, навіть якщо задоволення від них не виникає»[425]. Ми хочемо ці речі просто тому, що вони хороші, а хороші вони тому, що належать людськості. Тобто людина — більше людина, коли вона бачить, пам’ятає, знає, є доброчесною.

Ми відчуваємо корисність, тобто відчуття насолоди чи радості у нас буває, якщо нам вдається досягти хорошої цілі. Корисність саму собою доволі складно назвати ціллю, ціль — це добро, а корисність — це його побічний продукт, екстерналія. Те, що людині потрібно, — це також джерело насолоди та щастя (наприклад, їжа); так влаштовано наш світ. Ми їмо не заради насолоди, але насолоду за трапезою все одно відчуваємо.

Аристотель точно б протестував проти сучасного підходу, коли ми максимізацію корисності автоматично сприймаємо за властивість людської природи. Простіше кажучи, найбільшою чеснотою Аристотель вважає стриманість, «бо зло... належить безмежному»[426], і навпаки, «благо — конечному.., надлишок і недостача властиві зіпсутості, а дотримування середини — доброчесності»[427]. Тобто йдеться не про максимізацію корисності, як стверджують епікурейці; і навіть не про мінімізацію, а про дотримування середини. Ціль — десь посередині. Наведімо приклад: «Що стосується давання майна і його придбавання, то дотримуватися в цьому середини — щедрість, а надлишок і недостача — марнотратство і скупість»[428]. Або ж у більш загальній площині: «Так само і з розсудливістю... зазнавши всякого задоволення і від жодного не утримуючись, стають розбещеними, а сторонячись, як неотесані, усякого задоволення, — якимись нечутливими. Отже, надлишок і недостача згубні для розсудливості і мужності, а середина — благотворна»[429]. «Тому надлишку і недостачі всякий знавець уникає, шукаючи середини і обираючи для себе [саме] її, причому середину не самої речі, а середину для нас»[430]. Тобто не максимізацію будь-якою ціною, але рівняння на середину!

У кожному [окремому випадку] середину знайти важко, як і середину кола не всякий [визначить], а той, хто знає [як це робити]. Подібним же чином, і гніватися для всякого легко, як і легко [роз]дати і розтратити гроші, а ось витрачати на те, що треба, стільки, скільки треба, коли, задля чого і як треба, здатний не всякий, і це не легко. Недаремно досконалість і рідкісна, і похвальна, і прекрасна[431].

До цього можна додати, що таку точку (середину) пізнати нелегко. «Ось чому важко бути доброчесним. А значить, у кожному [окремому випадку] середину знайти важко»[432]; доводиться шукати її навпомацки. Bliss point просто так не знайти[433].

Стоїки versus гедоністи

Мабуть, найкращий опис моральних систем античної Греції, як не дивно, знайдемо в Адама Сміта, коваля економіки, у книзі «Теорія моральних почуттів»[434]. Він ділить античне вчення про мораль на дві різні й де-факто конкурентні школи: на стоїків і гедоністів. Найбільше вони сперечалися стосовно відповіді на запитання, чи вигідно робити добро. Чи можна розраховувати на те, що хороші вчинки принесуть нам щось цінне натомість? Що outgoing добро корелює з incoming добром?

Стоїки

Стоїки не бачили жодного зв’язку між добром та приємністю (корисністю)[435], тому вже від самого початку не передбачалося будь-яких розрахунків. За деякі хороші вчинки ми отримуємо в нагороду приємність (збільшення utility), за інші — ні, проте виконавець вчинків повинен лишатися цілковито байдужим до результату чи наслідків своїх дій. Моральність індивіда оцінювалася на основі дотримання правил, незалежно від того, які результати давала та чи інша діяльність[436].

Іншими словами, моральність окремих вчинків оцінювалася лише з погляду дотримання