Читати книгу - "Жінка у вікні"

class="p1">— Сумую, справді.

— Часто з ними розмовляєш?

— Постійно. Якраз учора, між іншим.

— Коли ти з ними побачишся наступного разу?

— Мабуть, не найближчим часом. Але скоро, сподіваюсь.

Я не хочу говорити про це, про них. Зараз хочу поговорити про жінку за сквером.

— Глянемо на ту стелю?

Сходи в’ються догори, у чорноту. Я веду; Девід іде за мною.

Доки ми проходимо повз кабінет, щось прокочується повз мою ногу. Панч крадеться донизу.

— То був кіт? — запитує Девід.

— То був кіт, — підтверджую я.

Ми підіймаємося повз спальні, які також залиті темрявою, до найвищого сходового майданчика. Я ляскаю рукою по стіні, шукаючи вимикач. У раптовому освітленні бачу, що Девід дивиться мені у вічі.

— Ніби гірше не стало, — кажу я, показуючи на пляму згори, що розійшлася по люку, наче синець.

— Ні, — погоджується він. — Але стане. Я займуся цим на тижні.

Тиша.

— Ти дуже зайнятий? Багато роботи знаходиш?

Нічого.

Цікаво, чи можу розповісти йому про Джейн. Цікаво, що він на це скаже.

Та не встигаю я вирішити, як він мене цілує.

55

Ми на підлозі майданчика, шорсткий килим натирає мені шкіру; тоді він бере мене на руки й несе до найближчого ліжка.

Його рот поєднаний з моїм; щетина наждаком треться об мої щоки й підборіддя. Одна рука жорстко прочісує моє волосся, доки інша смикає за пояс. Я втягую живіт, коли халат відслоняється й широко розгортається, а він цілує мене міцніше, цілує шию, плечі.

Відкинуто пряжу, вітром довкола її розкидає;

По різних боках тріщить і дзеркальне скло;

«Я ледь животію від тіней», — ридає

Леді з Шалот[222].

Чому Теннісон? Чому зараз?

Я так довго цього не відчувала. Я так довго не відчувала.

Я хочу це відчути. Я хочу відчувати. Мені вже остогидли тіні. Я так страждаю від тіней.

Пізніше, у темряві, я проводжу пальцями по його грудях, його животу, по лінії волосся, що тягнеться від пупка, ніби довгий запал вибухівки.

Він тихо дихає. А тоді я засинаю. Мені напівсняться заходи сонця і Джейн; та в якийсь момент я чую м’яку ходу на майданчику, і, на власний подив, сподіваюся, що він повернеться до ліжка.

Неділя, 7 листопада

56

Коли я прокидаюся, голова розколюється, Девіда немає. Його подушка холодна. Я притискаюсь до неї обличчям; вона пахне потом.

Перекочуюсь на свій бік, геть від вікна, геть від світла.

Якого дідька трапилося?

Ми пили — звісно ж, пили; я притискаю повіки пальцями… А тоді ми видерлися на верхній поверх. Постояли під люком нагору. А далі — ліжко. Радше, не так: спочатку ми розкинулися на підлозі. А тоді вже в ліжку.

У ліжку Олівії.

Мої очі блискавично розчахуються навстіж.

Я лежу в ліжку своєї доньки, її ковдри окутують моє голе тіло, на її подушці висихає піт чоловіка, якого я ледве знаю. Боже, Лівві, пробач мені.

Вдивляюся у дверний проріз, у темряву коридору; тоді сідаю, простирадла притуляються до моїх грудей — простирадла Олівії, розшиті маленькими поні. Її улюблені. Вона відмовлялася спати на будь-яких інших.

Повертаюся до вікна. Надворі сіро, листопадова мжичка, дощ стікає по листках, по дахах.

Кидаю погляд через сквер. Звідси я зазираю просто до спальні Ітана. Його там немає.

Я здригаюсь.

Мій халат лежить розмазаний по підлозі, наче гальмівний слід від шин. Я встаю з ліжка, хапаю його в оберемок — чому руки трусяться? — і закутуюсь. Один капець самотньо лежить під ліжком; інший я знаходжу на сходовому майданчику.

На верхній сходинці переводжу подих. Повітря тут затхле. Девід має рацію: варто було б провітрити. Я цього не робитиму, але варто було б.

Йду вниз сходами. На наступному майданчику дивлюся в один бік, потім в інший, ніби перед тим, як перейти дорогу; у спальнях тихо, мої простирадла досі гамузом розкидані після ночі з Біною. Моя ніч із Біною. Звучить брудно.

У мене похмілля.

На один поверх нижче, і я заглядаю до бібліотеки, до кабінету. Дім Расселлів також дивиться на мене. Мені здається, що він спостерігає за мною, як я рухаюся по будинку.

Спочатку я тільки чую його.

А коли вже бачу, то він на кухні, заливається водою зі склянки. Кімната з тіней та скла, похмура, як і світ за вікном.

Я розглядаю його адамове яблуко, як воно штовхається у нього в горлі. На його потилиці непричесане волосся; вузькі стегна визирають з-під складок сорочки. На мить я заплющую очі та згадую те стегно під моєю рукою, ту шию під моїми губами.

Коли я знову їх розплющую, він дивиться на мене своїми темними очима, повними сірого світла.

— Цікаве вибачення вийшло, еге ж? — каже він.

Я відчуваю, що шаріюся.

— Сподіваюсь, я не розбудив тебе. — Він підіймає склянку. — Потрібно було освіжитися. За хвилину мушу виходити. — Він допиває решту води одним великим ковтком, кладе склянку в раковину. Витирає рукою губи.

Я не знаю, що сказати.

Здається, він це відчуває.

— Я тобі не надокучатиму, — каже він і підходить до мене. Я напружуюсь, але він проходить далі до дверей у підвал; відходжу, щоб дати йому пройти. Коли ми торкаємось плечима, він повертає голову та каже низьким голосом:

— Не впевнений, мені дякувати чи просити вибачення.

Дивлюся йому в очі, добираю слова.

— То не має значення. — Мій голос звучить хрипко. — Не переймайся цим.

Він міркує, киває.

— Звучить так, що я маю все ж просити вибачення.

Я опускаю очі. Він проходить повз і відчиняє двері.

— Я виїжджаю сьогодні ввечері. Маю роботу в Коннектикуті. Повернуся завтра.

Я мовчу.

Коли чую, як за спиною зачиняються двері, видихаю. Біля раковини я наповнюю його склянку водою та підношу її до губ. Здається, я знову відчуваю його смак.

57

Отже: це сталося.

Ніколи не любила цей вираз. Надто несерйозний. Але ось я і ось він: це сталося.

З келихом у руках я пливу до дивана, де бачу Панча, який скрутився на подушці та помахує туди-сюди хвостом. Сідаю біля нього, вкладаю келих собі між стегон і відкидаю голову назад.

Відкиньмо етику — хоча, насправді, це не зовсім етична проблема, правда? Тобто секс із орендарем? — не можу повірити, що ми це зробили на ліжку моєї доньки. Що сказав би Ед? Я зіщулююсь. Він все одно не дізнається, звісно, та все ж. Та все ж. Хочеться спалити ті простирадла. Поні та все інше.