Читати книгу - "Розмальована вуаль"

184
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 57
Перейти на сторінку:

66

Вони брели дорогою, аж доки піднялися на вершину пагорба, на якому стояла арка – пам’ятник благочестивій вдові, що посів таке велике місце у враженнях Кітті від цих країв. Це був символ, але чого саме – вона не знала, як і не могла пояснити, чому вбачала в ньому нотку такої знущальної іронії.

– Посидимо трохи? Ми вже сто років тут не бували.

Рівнина, що простягнулася перед ними, була широка, умиротворена й спокійна, залита ранковим світлом.

– Я прожила тут лише кілька тижнів, а здається, наче ціле життя.

Він не відповів, і якийсь час вона мовчала, заглибившись у думки. Потім зітхнула.

– Як думаєте, душа безсмертна? – запитала вона.

Його це запитання наче й не здивувало.

– Звідки мені знати?

– Коли Волтера сьогодні обмили, перш ніж покласти в труну, я глянула на нього. Такий молодий. Таким молодим рано помирати. Пам’ятаєте жебрака, що його я побачила, коли ви вперше повели мене на прогулянку? Я злякалася не через те, що він був мертвий, а тому що він зовсім не був схожий на людину. Наче просто мертва тварина. А от Волтер, той був схожий на машину, в якій закінчився накрут. Саме це так лякає. Бо ж коли ми просто машини, то які ж безглузді наші страждання, жалі й муки!

Він не відповів, але його погляд блукав пейзажем, що розстилався у них під ногами. Того веселого сонячного ранку безкраїй простір сповнював душу радощами. Маленькі квадратики рисових полів простягалися скільки сягало око, на багатьох із них вбрані в синє селяни старанно працювали зі своїми волами. Це було мирне й радісне видовище. Кітті урвала мовчанку.

– Не можу передати словами, як глибоко зворушило мене все, що я бачила в монастирі. Які вони чудові, ці монахині, поруч них я почуваюся зовсім нікчемною. Вони відмовилися від усього: домівки, батьківщини, любові, дітей, свободи і від різних дрібниць, від яких, як мені іноді здається, відмовитися ще важче: від квітів і зелених полів, прогулянок в осінню днину, книжок і музики, комфорту – вони відмовилися від усього, від усього. І вони це зробили, щоб присвятити себе життю, повному самопожертви й нужди, покори, тяжкої роботи й молитов. Для них усіх світ – справдешнє місце вигнання. Життя – це хрест, який вони охоче несуть, але в їхніх серцях горить це бажання – не просто бажання, а прагнення, гостре, пристрасне прагнення смерті, яка подарує їм життя вічне.

Кітті сплеснула в долоні й глянула на Воддінгтона з гірким нерозумінням.

– І що?

– А що, як немає життя вічного? Подумайте – а що, як смерть означає справдешній кінець? Вони відмовилися від усього – і дарма. Їх обманули. Обвели круг пальця.

Воддінгтон на якийсь час замислився.

– А от не знаю. Не знаю, чи справді важливо, що їхня мета – не ілюзія. Їхнє життя прекрасне саме собою. Мені здається, що на наш світ можна дивитися без огиди тільки завдяки красі, яку і колись, і тепер люди витворюють із хаосу. Завдяки картинам, які вони малюють, музиці, яку вони складають, книжкам, які вони пишуть, і життям, які ведуть. І найбільше краси – у гарно прожитому житті. Оце дійсно досконалий витвір мистецтва.

Кітті зітхнула. Його слова здалися їй сухими. Їй цього було мало.

– Ви бували коли-небудь на симфонічному концерті? – вів далі Воддінгтон.

– Так, – усміхнулася вона. – Я нічого не тямлю в музиці, але дуже її люблю.

– Кожен музи́ка в оркестрі грає на своєму маленькому інструменті, і що йому до складних гармоній, які при цьому народжуються без допомоги байдужого світу? Він зосереджується лише на своїй маленькій партії. Але він знає, що симфонія гарно звучить, і вона гарно звучить, навіть коли її ніхто не чує, і він задоволений тим, що до неї долучається.

– Колись ви згадали про Дао, – зронила Кітті після паузи. – Розкажіть, що це таке.

Воддінгтон зиркнув на неї, на мить завагавшись, а тоді з легкою усмішкою на кумедному обличчі відповів:

– Це і шлях, і подорожній. Це нескінченна дорога, якою йдуть усі живі, але ніхто її не створив, вона – саме буття. Вона – це все й ніщо. З неї все починається, все їй підвладне, й усе повертається в її лоно. Це квадрат без кутів, звук, який вухо не чує, образ без форми. Це безмежна сіть, і, хоч її комірки великі, наче море, вона нічого через себе не пропускає. Це оаза, де є прихисток усьому. Вона ніде, але її можна побачити, не визираючи у вікно. Бажай не мати бажань, вчить Дао, хай усе іде, як іде. Смиренний буде врятований. Той, хто гнеться, буде випрямлений. Невдача – це основа успіху, а в успіху криється невдача, але хто знає, коли настане переломний момент? Той, хто прагне ніжності, може стати спокійний, як мала дитина. Лагідність дарує перемогу тому, хто нападає, і безпеку тому, хто захищає. Могутній той, хто подолав себе.

– Це щось означає?

– Іноді, після кількох склянок віскі й споглядання зірок, напевно так.

Між ними запала тиша, яку порушила Кітті.

– Скажіть, «а от той пес помер» – це цитата?

Воддінгтонові вуста витягнулися в усмішку, й він уже був готовий відповісти. Але, напевно, в ту мить його інтуїція була чутлива як ніколи. Кітті на нього не дивилася, але щось у виразі її обличчя підштовхнуло його передумати.

– Навіть якщо й так, я не знаю, – відповів він обережно. – А що?

– Нічого. Просто згадалося. Наче десь це чула.

Знову запала тиша.

– Коли ви залишилися наодинці зі своїм чоловіком, – за хвилину сказав Воддінгтон, – я поговорив із полковим лікарем. Подумав, що нам не завадить знати подробиці.

– І що?

– Він був у дуже істеричному стані. Я не міг повністю збагнути, що він мав на увазі. З того, що я зрозумів, ваш чоловік заразився під час експериментів.

– Він завжди ставив експерименти. Волтер насправді не був лікар, він бактеріолог, тому він так рвався приїхати сюди.

– Але я не зміг чітко зрозуміти, чи то він заразився випадково, чи він справді ставив на собі експерименти.

Кітті дуже зблідла. Вона здригнулася, почувши ці слова. Воддінгтон узяв її за руку.

– Даруйте, що я знову про це кажу, – почав він м’яко, – але я подумав, що вас це може втішити. Я знаю, як жахливо важко в таких ситуаціях сказати хоч щось корисне, але… може, вам буде важливо знати, що Волтер помер в ім’я науки та свого обов’язку.

Кітті знизала плечима, наче трохи роздратовано.

– Волтер помер від розбитого серця, –

1 ... 44 45 46 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розмальована вуаль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розмальована вуаль"