Читати книгу - "Король болю"

тільки, що, за легендою, головний з Трьох Повсталих Демонів зібрав довкола себе відчайдушних і відданих йому головорізів. Ті беззастережно слухаються найменшого його наказу. Їх і називають Сірим Братством. Для своїх ритуалів вони використовуються цю чашу... Начебто. Ви ж розумієте, що все це може виявитись просто вигадкою.

— Звичайно, — сказав Казимир.

Він помітив, що консул все частіше почав позирати за вікно. Пальцями він нервово перебирав край свого плаща, якого так і не зняв, зайшов до свого кабінету. Очевидно, Массарі невдовзі збирався знову вийти з дому й саме зараз поспішав.

Казимир підвівся і подякував господарю за їжу, якої, насправді, навіть не торкнувся. Надто добре ще відчувався частунок у будинку Корнякта. Массарі стримано усміхнувся, і вони попрощались.

Коли несподіваний гість вийшов, венецієць, зачекавши кілька хвилин, також спустився донизу, а потім рушив убік Краківської вулиці, відтак звернув на Вірменську й непомітно загубився в одній із кам’яниць, що мала відчинені двері. Тут йому довелося навпомацки пройти темним коридором, доки врешті його руки не наштовхнулися на ще одні двері, які були зачинені. Массарі обережно в них постукав. З того боку їх невдовзі прочинили, і перед консулом постала молода чорнокоса дівчина, що глянула на нього радісно й стривожено водночас.

Венецієць, не стримуючись, вхопив її в обійми і палко зірвав поцілунок з дівочих вуст. Чорнявка також спочатку сплела руки на його шиї, але потім рішуче відіпхнула його від себе.

— Тут нас можуть побачити, — видихнула вона.

— Нехай бачать.

— Не кажи дурниць... Я хвилююсь за тебе!

— Я усьому дам раду.

— Кажеш так, ніби ти Господь.

— Коли я поруч з тобою, люба Анно, мені здається, що й справді всемогутній...

Вона усміхнулась і взяла його руки в свої. Хвилину вони мовчали, а потім дівчина зазирнула йому у вічі. Здавалось, вона хотіла зробити це раптово, щоб розгледіти усю їхню глибину й не дати можливості власнику цих очей будь-що від неї затаїти.

— Це правда, що сьогодні ти битимешся з ним? — запитала Анна.

— З ким, кохана? — спробував удати здивування Массарі.

— Не треба лукавити... Ти знаєш, що я говорю про свого чоловіка.

— Він поки що тобі не чоловік! — раптом вибухнув венецієць, — наскільки пригадую, ви не взяли шлюбу.

— Любий, це лише справа часу... — скрушно промовила Анна й одразу про це пошкодувала.

— Маю враження, що ти цього сама хочеш! — не стримуючи себе вигукнув Массарі і, вирвавши свої руки з її долонь, рвучко відійшов убік.

Здавалось, він збирався вийти назад з цього двору, але в останню мить зупинився. Зачекавши якийсь час, доки буря всередині нього стихне, Анна обережно підійшла до коханого і, поклавши руки йому на плечі, притулилась до нього так ніжно, як тільки могла. Вона, здавалося, прагнула стримати його гарячу натуру і вберегти від чогось непоправного.

— То ти справді викликав його на двобій? — перепитала Анна.

— Справді. Вирішимо це так, як вирішують люди честі, — відповів Массарі.

— Будь обережним. Корнякт дуже могутній. Серед його боржників найвпливовіші магнати Речі Посполитої.

— Мені однаково.

— Я б менше боялася за тебе, якби була переконана, що він чесно вийде на поєдинок. Але Костянтин вдасться до якогось підступу...

— Аби лиш не боялась за нього, — відповів венецієць, обертаючись знову до Анни, — якщо ж цей добродій сьогодні поведеться негідно або не прийде зовсім, тоді все місто дізнається, що його милість Костянтин Корнякт боягуз і здатен лише обдурювати купців та займатись перемитництвом, підкуповуючи міських урядників.

— Він не боятиметься знеславитись, — тихо сказала дівчина.

— Боятиметься, — усміхнувся Массарі.

— Хай моя любов буде для тебе щитом, коханий лицарю, — промовила Анна і поклала голову йому на груди.

Схоже було, що вона здалася й цілковито тепер довірилась усім тим святим, яким раніше молилася.

З першими сутінками вони попрощались, і венецієць, вийшовши з будинку, попрямував убік Краківської брами. За містом, чоловік рушив повільним кроком, очевидно, ще маючи вдосталь часу. Врешті, як тільки настала ніч, він знову подався до міських мурів, але цього разу зупинився й став чекати біля костелу Марії Сніжної.

Над околицями панувала темінь. Вогні виднілися тільки на міських мурах, звідки час від часу долинали голоси вартових, що перегукувались між собою. Массарі чекав, прихилившись до стіни костелу і подумки вже почав себе картати за те, що вирішив прийти сюди сам. Таки слід було взяти ще когось, хоча б для того, аби був свідок їхньої з Корняктом дуелі. Або ж, якщо той вдасться до якихось хитрощів, засвідчив би згодом, що грек повівся безчесно.

Раптом за якихось два-три кроки від нього хтось запалив смолоскип. Спалах вогню був раптовий і на мить засліпив його. Массарі заплющив очі, лише відчуваючи шкірою обличчя жар від полум’я. Як тільки він знову їх розплющив, одночасно видобувши з-за поясу меча, то найперше побачив перед собою дуло мушкета, яке хтось тримав на продовгуватій підставці.

— Bastardi[50]! — вигукнув Массарі й спробував зробити випад вперед, туди, де в темряві ховалися невідомі, але його випередив постріл.

Венецієць завмер, а тоді впав на кам’яну долівку, випустивши з рук скьявону, що сердито забряжчала, мов поділяючи невдачу господаря.

Смолоскип піднесли до його обличчя, а потім освітили ним скривавлений одяг венеційця.

— Мертвий, — впевнено промовив хтось.

— Може, перерізати йому горлянку? — перепитав інший голос.

— Не марнуй часу, ходімо...

— А якщо він живий? Що скаже тоді грек?

— Мертвий, кажу тобі. Йдемо звідси швидше, бо постріл напевно вже почули.

Нападники хутко загасили смолоскип і зашурхотіли в темряві, тікаючи кудись убік болотистого берега Полтви, що омивала тут міські мури.

Коли на обличчя консула знову впало світло, його очі ледь помітно сіпнулись, а з вуст злетів важкий стогін.

— Пити, — кволо прошепотів Массарі, — заради Христа... Води.

Хтось відставив убік ліхтар і підніс йому до рота край дорожнього бурдюка. Венецієць зробив кілька жадібних ковтків.

— Ким би не був ти... хай... благословить тебе Господь, — напившись, видихнув він.

— Просіть благословення тим, хто стріляє, наче каліка, — мовив Казимир, чіпляючи бурдюк знову собі до поясу, — їй-богу, навіть криворука господиня тієї нори, яку я знімаю в Лемберзі, влучила б вам у голову з такої відстані, а не в плече, пане консуле.

— Ви знаєте хто я? — запитав поранений.

—