Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

тільки наганяли смуток.

До кінця робочого дня я вирішив скористатися з Танюшиного запрошення і випити коньяку ще. Коли я зайшов до приймальні, вона вже витягла пляшку…

– Андрюхо, телефон!

Я розвернувся, знехотя пішов на своє робоче місце і взяв трубку:

– Слухаю!

– Він говорив зі мною!

Уміє Юлька кричати – я мало не оглух на праве вухо.

– Хто? Що?

– Макс! Сьогодні! На автобусній зупинці! Слухай, я перелякалася навіть!

– Ну, далі?

– Підійшов, привітався… Сказав, що хоче зі мною побалакати. Але не тепер і не тут, бо розмова особиста й серйозна… Завтра о десятій вечора, в «Зодіаку». Слухай, цього не може бути! Він клюнув, клюнув, ковтнув!

– А в чому річ? Він сказав, чого хоче?

– У тім-то й штука вся! Ні, звичайно! Гаразд, тут черга. Я з автомата телефоную. Приїзди сьогодні в «Зодіак». Я з Аликом домовлюся, він забере тебе з центру. Будь на телефоні, я передзвоню хвилин за п’ять і скажу, куди тобі треба вийти…

Я скинув дзвінок.

Не знаю, як треба поводитися в таких ситуаціях. Може, треба верещати, стрибати до стелі, бити себе в груди, як Кінг-Конг… В усякому разі, не думати з прикрістю про прихований зміст фрази «я з Аликом домовилася». Вона вже з Аликом може домовлятися! Мені має бути до того байдуже, але я чомусь злюся.

Ось іще одна причина, щоб хильнути кілька кавових чашечок коньяку.

4

Спав я погано. Немов у дитинстві напередодні дня народження, коли мають з’явитися гості й подарунки.

Елементарний план дій ми – Алик, Маленький Алик, я, Юлька і Гоша з Аллою, яким дали право дорадчого голосу, – розробляли майже чотири години. Тоді ми з Аликом завізували його в Мухтара, якого ця вся історія дуже зацікавила. А потім я лежав і крутився з боку на бік, чекаючи на завтрашній день. Відчуваючи, що перед світом мені вже не заснути, я встав, прийняв душ і спакував сумку: у відрядження ж їхати однаково доведеться.

І на роботі цілий день нічого не держалося рук. Втюхати Валерці запрошення назад не вдалося. Менш за все хотілося думати про чортову виставку, але я й тут дав собі раду: прибіжу на п’яту, побуду з годинку – і годі. Тоді зляпаю традиційний ура-матеріальчик: нічого ж іншого від мене й не сподіваються, а бенкет успішно мине й без моєї персони.

Шістнадцята десять. Тітонька Коняка бурчить, що я йду на офіційний захід, неначе якийсь босяк. Мав би надягти костюм чи бодай пристойні штани, а не джинси з кросівками, які, до речі, нічого не гріють і протікають. Я ліниво відгавкуюсь: мовляв, купити зимове взуття часу нема і, якщо чесно, бракує фінансів. А у відповідь чую, що і светр, із-під якого вибивається комір синьої ковбойки, і стара шкірянка видаватимуться на бенкеті такими ж ідіотськими, як похорон без небіжчика. Тоді я переконую колишню спортсменку, що мій вигляд цілком адекватний модерному мистецтву.

Думки ж мої линуть зовсім в іншому напрямку. Я стукаю по столу запрошенням, раз у раз позираючи на годинника. За десять хвилин треба виходити.

Іноді шкодуєш, що зв’язаний роботою і навіть…

Лунає телефонний дзвінок.

Стаціонарний апарат.

Випереджаючи Тітоньку Коняку, я хапаю трубку. Юлька обіцяла зателефонувати, якщо будуть зміни в плані чи якісь новини…

– Слухаю…

– Ми вже розмовляли з тобою.

Мене аж заціпило.

– Чого мовчиш?

– Тебе слухаю, – не впізнаю свого голосу, зате його голос я тепер нізащо ні з чиїм не сплутаю.

– Так, слухай. Коли ти писав свої статті в газеті, я зрозумів: ти не дурень. Здається, про це ми вже з тобою говорили. Але я не думав, що ти такий розумний.

Мова в нього дуже правильна. Чому раптом я це завважив?

– І що далі?

– Ти мене все-таки розкусив. Тільки сьогодні в тебе нічого не вийде.

Ліва рука, що тримає запрошення, скручує чвертку крейдяного паперу жмутом.

– Хлопець на ім’я Ігор розповів мені все два дні тому. Попередив. Тільки я все одно вб’ю сьогодні вашу шльондру. Я мусив здогадатися сам – вона неначе аж лізла на очі, демонструючи свою розпусну поведінку. Дитячий садок! Тобі нема чого сказати?

Я хотів, але не міг. Тільки дихав у трубку, як загнаний пес. І ще до болю в долоні стиснув правицею трубку. Мені хотілося, щоб замість сірої пластмаси п’ятірня стискала горлянку Ігоря. Або Макса, але в цього шия бичача. Ігор-качок проти нього – здохляк. У ньому кулаком дірку пробити можна.

Спокійно. Він іще щось каже, а я не слухаю.

– Ще раз, погано чути!

– У тебе переляканий голос. Правильно боїшся. Твоя підстилка Аллочка жива ще тільки тому, що боїться мене. Я, може, не зачепив би й цієї шльондри, яку ти мені підсунув, але ти сам винен. Ти це все вигадав – так мені Ігор сказав. І я сьогодні покараю її, тільки щоб довести: ніхто не заважатиме мені робити світ таким, яким він має бути. Я звільню його від усякої аморальної гидоти. Ваша дівка погодилася вдати з себе повію. Ніхто мені сьогодні не перешкодить, ти все зрозумів? Я не прощаюся.

У трубці почулися короткі гудки.

Макс

1

Паніка охопила мене не відразу.

Спочатку я, не торгуючись із таксистом, домчав додому і не застав там Юльки. Ще одне таксі – у студмістечко. Алли теж немає вдома. Юльки немає і в кімнаті барменів. «Зодіак» зачинений, бо до шостої ще хвилин із двадцять. З переляку затарабанив у двері Максової кімнати. Максик не дурень: жінку, без сумніву, спровадив кудись під якимось приводом – не думаю, щоб вона знала! А сам причаївся, щоб вихопитися, мов змія з засідки.

Мухтара теж не знайдеш так просто. Раптом я усвідомив, що не знаю, де живуть обидвоє Аликів.

Гоша! Біжу до нього – той самий результат. Нікого!

Остання надія – бармен, але він не бере участі в нашій операції. Знову в «Зодіак». Уже відчинений, але поки що відвідувачів немає. І замість Сашка-бармена його новий змінник. А він точно ані сном ані духом…

Аж тепер мене охопила справжнісінька паніка.

Щоб не сидіти на місці, я вийшов надвір. Уночі обіцяли приморозки. А поки що землю зарошував мерзенний обліжний дощ, який, на відміну від сильної зливи, може набридати довго. Всупереч надіям, дощ не охолодив і не заспокоїв, а нагнав іще більшу тугу й паніку.

Я повернувся до зали, замовив двісті грамів горілки і зробив великий ковток.