Читати книгу - "Прислуга"

наступного тижня. Пообіцяй, що ти це розмістиш.

Я киваю, й Гіллі повертається до своєї машини. Ейбілін відчиняє вхідні двері, щоб зайти до будинку, й озирається на мене. Я хитаю головою, вимовляючи губами «Нічого». Вона киває й заходить у дім.

Увечері я працюю над вісником, воліючи краще зосередитись на розповідях. Я переглядаю записи з останньої зустрічі Ліги та знаходжу конверт Гіллі. Розкриваю його. Там один аркуш, списаний жирним закрученим почерком Гіллі.

Гіллі Голбрук представляє «Санітарну ініціативну норму для прислуги». Засіб запобігання хворобам. Дешеве встановлення у вашому гаражі чи сараї. Для будинків без такого важливого пристосування.

Леді, чи знали ви, що:

• 99% хвороб темношкірих переносяться із сечею.

• Майже всі ці хвороби загрожують білим постійною інвалідністю через брак імунітету, що міститься в темному пігменті темношкірих.

• Деякі бактерії білих також можуть бути шкідливими для темношкірих.

Захистіть себе. Захистіть своїх дітей. Захистіть свою прислугу.

Звертаємося до вас від сім’ї Голбруків. Чекаємо на вас!

У кухні озивається телефон, і я, спотикаючись, практично щосили біжу до нього. Але Паскаґула вже підняла слухавку.

— Резиденція міс Шарлотти.

Я витріщаюсь на неї та бачу, як крихітна Паскаґула киває й говорить:

— Так, мем, вона тут, — і передає слухавку мені.

— Це Євгенія, — кидаю швидко. Тато на полі, а мама на прийомі в лікаря у місті, тому тягну чорний закручений телефонний дріт аж до кухонного столу.

— Це Елейн Стайн.

Я глибоко вдихаю.

— Так, мем. Ви отримали мій лист?

— Так, — відповідає вона, а потім кілька секунд чутно лише її дихання у слухавку.

— Ця Сара Рос. Мені сподобались її розповіді. Вона любить кветч[11] без надмірних нарікань.

Я киваю. Не знаю, що саме означає кветч, але я гадаю, що щось хороше.

— Але я все ще вважаю, що книжка з інтерв’ю… звичайно, не піде. Це не фантастика, але й також не документальний роман. Мабуть, це антропологія, проте це жахлива категорія.

— Але вам…сподобалось?

— Євгеніє, — говорить вона, випускаючи тютюновий дим у слухавку. — Ви бачили обкладинку журналу «Лайф» цього тижня?

Я не бачила обкладинки журналу «Лайф» уже місяць, я була така заклопотана.

— Мартін Лютер Кінг, люба моя. Він оголосив марш на Вашингтон і запросив приєднатися до нього кожного негра в Америці та кожного білого, якщо вже на те пішло. Негри та білі не співпрацювали ще від часу «Звіяних вітром».

— Так, я чула про … подію…з маршем протесту… — обманюю я. Заплющую очі, краще б я прочитала журнал цього ­тижня. Почуваюсь ідіоткою.

— Моя порада вам, пишіть, і пишіть швидко. Марш у серпні. Вам треба написати до Нового року.

Я задихаюся. Вона каже мені написати про це! Вона каже мені… що…

— Ви кажете, що надрукуєте це? Якщо я напишу до…

— Я нічого такого не сказала, — відрізає вона. — Я прочитаю. Я переглядаю сотні рукописів щомісяця та відхиляю переважно всі.

— Вибачте, я лише…Я напишу про це, — перепрошую. — Я закінчу до січня.

— І ще, чотири чи п’ять інтерв’ю недостатньо для книги. Вам потрібна дюжина, може, більше. Припускаю, що ви спроможні це влаштувати?

Я стискаю губи.

— Ще… декілька.

— От і добре. Тоді за роботу. Допоки тема громадянських прав актуальна.

***

Того вечора я йду до Ейбілін. Несу їй іще три книжки зі списку. Моя спина болить від сидіння за друкарською машинкою. Сьогодні по обіді я записала всіх, кого знаю, що мають служницю (а це всі мої знайомі), з іменами їхніх служниць. Але окремих імен я не пам’ятаю.

— Господи, дякую тобі! Тільки подивіться на це. — Вона всміхається та розгортає першу сторінку «Волдена»[12], ніби відразу хоче почати читати книжку.

— Сьогодні вдень я розмовляла із міс Стайн, — починаю я.

Руки Ейбілін завмирають на книзі.

— Я знала, що щось не так. Я побачила це на вашому обличчі.

Я глибоко вдихаю.

— Вона сказала, що їй дуже сподобалися ваші розповіді. Але… вона не каже, чи опублікує їх, доки ми не напишемо все разом. — Я намагаюся говорити оптимістично. — Нам треба завершити відразу після Нового року.

— Але це гарні новини, еге ж?

Я киваю та намагаюся усміхатись.

— Січень, — шепоче Ейбілін, устає та виходить із кухні. Вона повертається із настінним цукерковим календарем, кладе його на столі, гортає за місяцями.

— Здається, що ще багато часу, та січень це …дві…чотири…шість сторінок. Не встигнеш озирнутись.

Вона всміхається.

— Сказала, що нам треба провести інтерв’ю принаймні ще з дванадцятьма служницями, щоб вона подивилася матеріал, — продовжую я. Напруження у моєму голосі вже неможливо ­приховати.

— Але, міс Скітер, …у вас же немає інших знайомих служниць.

Я стискаю руки. Заплющую очі.

— Мені немає кого попросити, Ейбілін, — підвищую голос. Упродовж останніх чотирьох годин я тільки про це й мірку­вала. — Я маю на увазі, кого можна? Паскаґулу? Якщо я по­говорю з нею, мама довідається. З іншими служницями я не знайома.

Ейбілін так швидко відводить погляд, що мені хочеться заплакати. Чорт забирай, Скітер. Усі бар’єри між нами, які зникли за останні кілька місяців, з’явилися знову за лічені секунди.

— Вибачте, — перепрошую я. — Вибачте, що я підвищила голос.

— Ні, ні, все гаразд. Це мені слід знайти інших.

— А як щодо … служниці Лу-Енн, — тихо пропоную я, витягуючи свій список. — Яке її ім’я? Ловінія? Ви знайомі з нею?

Ейбілін киває.

— Я запитувала Ловінію. — Її погляд усе спрямований вниз. — Той хлопець, що осліп, — її онук. Їй, звісно, прикро, та вона мусить думати про нього.

— А служниця Гіллі, Юл Мей? Ви питали в неї?

— Вона сказала, що дуже зайнята, бо має відправити своїх хлопців до коледжу наступного року.

— А якісь інші служниці, що ходять із вами до церкви? Ви їх запитували?

Ейбілін киває.

— У них усіх є свої причини. Але насправді вони просто дуже бояться.

— Але скільки? Скількох ви запитували?

Ейбілін розгортає свій записник, проглядає кілька сторінок, її губи ворушаться, вона підраховує подумки.

— Тридцять одну, — підсумовує вона.

Дозволяю собі вдихнути. Я не помітила, що не дихала досі.

— Це… багато, — витискаю.

Зрештою Ейбілін піднімає очі на мене.

— Я не хотіла зізнаватись вам, — вона морщить чоло. — Поки не буде відповіді від леді … — Вона знімає окуляри. Я бачу глибоке хвилювання на її обличчі. Вона намагається приховати його