Читати книгу - "Понаїхали"

якщо змiг у Москвi, тiльки ж тепер мене вiн не послухає, мене вiн вважає ворогом, хоч i приходить з Ярославною до мене, бо бiльше не має куди. Цей дурний хлоп'ячий вiк.

— Ти надовго сьогоднi? — запитав нарештi Сергiй.

— А треба надовго? — усмiхнулась Марина.

Сергiй опустив голову. Його вже харило, як вона все розумiє з пiвслова. Якось занадто.

— Я напрошусь до опiвночi, — сумно усмiхнулась Марина. — Прощайтеся, дiти, прощайтеся.

Сергiю нiяк не йшов з голови той шаурмен. Звiсно, «Бiлi вовки» просто хотiли провчити його й не поводилися так, як Кокос iз опудалом на тiй дурнiй акцiї, через яку їх усiх попалили менти. Справжнього шаурмена, для першого разу, били не битами, а тiльки ногами.

Шаурмен був молоденький, молодший за самого Сергiя. Худе, нещасне, з нездоровою жовтою шкiрою та пласким обличчям. Сергiй спочатку, разом з усiма, кинувся бити його ногами. Але пiсля кiлькох ударiв, несподiвано для себе, вiдчув, що цього разу насильство його не вставляє. Замiсть вiдчути звичний приплив енергiї, який пiднiмається вiд колiн у пах, Сергiй побачив нiби кiно. Вiн нiчого не вiдчував, навiть власних ударiв, а тiльки дивився, як його ноги в берцах зi сталевими носаками занурюються в живiт цьому хлопцю. Дрищ нещасний. Нi, навiть так важко думати. Хлопчик обiцяв, що поїде в iнше мiсто, аби лише його припинили бити. В кiнцi вiн лежав на боцi, пiдiбгавши худi ноги, прикриваючи голову руками. У Сергiя перед очима залишилися цi худi жовтi передплiччя, на яких видно кожен шнурочок-м'яз, а ще рiдкi чорнi волосинки на передплiччях. Оцi рiдкi чорнi волосинки на худих передплiччях залишились основним враженням, i Сергiй вiдчув жалiсть!

Кокос крикнув шаурмену, щоб валив до себе додому. Сергiєвi здалося, що «Бiлi вовки» цього разу переборщили. Вони не знали, та їх i не обходило, що хлопчик-продавець шаурми звалити додому не може. Хлопчик був узбеком на iм'я Азiз, iз мiста Андiжан. Пiсля андiжанської рiзанини вiн утiк вiд спецслужб Карiмова. В нiч пiсля розгону протестiв Азiзу пощастило: вiн заночував у замiжньої сестри. Вдома у батькiв, де вiн жив, тiєї ночi був обшук. Наступного ранку Азiз утiк через Казахстан у Росiю. Якийсь час працював у росiйському мiстi Iваново, де оселилася частина iнших утiкачiв з Андiжану. I тут йому вдруге пощастило, бо коли решту «iвановських узбекiв» заарештували вже росiйськi спецслужби, щоб передати спецслужбам Карiмова, приходили й по нього, але Азiз якраз ночував у гаражному кооперативi, де працював сторожем. Утiк з Росiї далi, врештi опинився в Бiлому Саду. I тут йому вже не пощастило.

Сергiй не мiг зiзнатися собi, що з жорстокiстю б'є Азiза не через те, що Азiз забирає у нього робоче мiсце чи загрожує екзотичними хворобами. Залiзнi носаки Сергiя занурюються в живiт Азiза за те, що у Сергiя батя мудак, що матушка поїхала з дому, що братєльнiк його висмiює, що попри високу думку про себе, Сергiй сидить на пiдсосi у матушки, яка по факту пiд виглядом заочного навчання купує Сергiю диплом, i що тепер Яруся має їхати з Бiлого Саду вчитись, i точно знайде там собi когось iншого, що у Сергiя нiкого не лишається i що, крiм належностi до йоханої бiлої раси, Сергiю просто нема чим пишатись. I потiм Сергiй не розумiє, чого це раптом йому хочеться жалiти цього побитого шаурмена — бо ж це б довелося признатися собi, що Сергiю хочеться жалiти себе.

У старшого лейтенанта Хрипуна мiшки пiд очима. У старшого лейтенанта Хрипуна нездоровий колiр шкiри. У нього болить чи то шлунок, чи то пiдшлункова. Надто багато кави й нервiв, надто мало часу та нормальної їжi.

— I шо, — запитав Мiша. — Як тобi нова рознарядочка Мiхалiванича?

Мiша знов жує якийсь бiляш, прямо на робочому мiсцi. Потiм документи маснi вiд його пальцiв. Хрипун подивився на Мiшу спiдлоба: цей тiльки гладшає. Жодних нервiв. А Хрипуну пiсля рознарядки начвiддiлу заново викликати цих бiлих сученят, тепер уже по-справжньому. А у їхнього старшого, у цього Бiлейчука — криша у сусiдiв (навпроти мiськвiддiлку МВС стояла сiра будiвля спецслужби). От i думай, як за нього братися.

— Я чув, на мiнiстра наїхали, — Мiша облизав жирнi вiд бiляша пальцi. — Захiд тисне, кажуть.

Хрипун подивився на Мiшу з ненавистю. Хто «каже», блядь? Хто «каже»?

Мiша не вмiв читати погляди:

— Кажуть, на прєзiка натисли. Тiпа, захiднi партнери такi, пане президент, ви всi такi за демократичнi цiнностi, а у вас чурок i нiгерiв пиздять. Тiпа, нада шота рiшать. А прєзiк мiнiстра на кавьор: iдi сюда! Шо у тебе в Харковi, в Луганську, в Бiлому Саду? Ну, а вже мiнiстр нашого Мiхалiванича дрючить. Субординацiя!

Мiша розреготався.

Хрипун вiдвернувся й пiшов до кавоварки, щоб нiчого Мiшi не сказати.

Кава вже виливалась у Хрипуна з вух, вiд неї постiйно болiла голова, але без неї ще гiрше.

Для початку треба сходити до сусiдiв, поговорити за цього Бiлейчука. Iнакше дiла не буде.

Володя був закоханий в Уляну й пiсля того, як припинив спiлкуватись iз нею. Вiн не ходив бiльше на танцi, не проводжав її додому. Не мiг дивитися їй в очi пiсля того, як вона почервонiла за його тата. Володя тепер тiльки проводжав її поглядом. Боляче. Що з того, що тато, здається, справдi невiрний мамi? Це тiльки ще бiльше унеможливлює спiлкування Володi з Уляною. Я не можу навiть зустрiтись iз нею поглядом. Соромно.

А Уляна не з тих, хто з'ясовує стосунки. Вона не дивилась на Володю прямо. Лише iнодi, обернувшись по шпору на контрольнiй, вiн випадково помiчав її погляд. Обоє вiдвертались.

Уляна й далi усмiхалася своєю загадковою легкою усмiшкою. Володi здавалося, ця усмiшка стала сумнiшою. Уляну нiколи не зрозумiєш. Володя приписував її сум собi. Потiм почув, що батьки Уляни там, в Америцi, розлучились. I при цьому жоден iз них не збирався повертатися — кожен будував своє окреме нове життя. Як, мабуть, бабуся з дiдом тепер проходяться по бiднiй соцiальнiй сирiтцi, думав Володя. Вiн знав по собi, як це вiдбувається. Ти забороняєш їм говорити з тобою в такому тонi, а вони починають розмовляти мiж собою так, щоб ти почув. Iз оцими зiтханнями. З оцими багатозначними паузами. З цим приглушенням голосу.

Уляна мовчала, як i ранiше. Володя не знав, з ким тепер вона в парi на танцях, i чи хотiла б вона, щоб вiн знову почав ходити. Уляну нiколи не