Читати книгу - "1984"

віддали всю плитку. Мати сказала, щоб він не був жадібним. Зчинилася довга й неприємна сварка, яка тяглася й тяглася, з криками, скиглінням, слізьми, благаннями, вимогами. Обнявши матір обома руками, його сестричка, схожа на дитинча мавпочки, сиділа, дивлячись на нього через материне плече великими сумними оченятами. Зрештою мати відламала три чверті від плитки і віддала Вінстонові, залишивши чверть сестричці. Дівчинка взяла свою частину й тупо витріщилася на неї, можливо, не розуміючи, що це таке. Він стояв і якусь мить дивився на неї. Потім підскочив до сестри, вихопив з її ручки шоколад і кинувся до дверей.

— Вінстоне, Вінстоне! — закричала мати. — Повернися, віддай сестрі її шоколад!

Він зупинився, але назад не повернувся. Стривожений погляд матері прикипів до його обличчя. Навіть тепер, коли він згадував про це, то не розумів, що мати тоді думала про неминуче. Сестричка, зрозумівши, що в неї щось забрали, тихенько заскиглила. Мати обняла дитину й притиснула її личко до своїх грудей. Щось у цьому її жесті підказало йому, що сестричка помирає. Він обернувся й побіг униз сходами, а шоколад у його руці почав розм’якати.

Він ніколи більше не бачив матері. Ум’явши шоколад, Вінстон відчув сором, і він кілька годин блукав вулицями, аж поки голод не примусив його повернутися додому. Коли він прийшов, матері не було. Тоді це вже стало звичною справою. Окрім матері й сестри, у кімнаті все залишилося, як було. Вони не взяли нічого з одягу, навіть материного пальта. Аж до сьогоднішнього дня він не був на сто відсотків упевнений, що мати померла. Можливо, її лише відправили до табору примусової праці. А сестричку, як і самого Вінстона, могли віддати до однієї з колоній для безпритульних дітей (їх називали Виправними Центрами), які з’явилися після громадянської війни, або ж її могли разом із матір’ю відправити до трудового табору чи просто викинули десь помирати.

Сон і досі стояв у нього перед очима, а надто той материн жест, коли вона, захищаючи, пригортала доньку — у цьому й містився увесь його зміст. Пригадався інший сон, який йому наснився два місяці тому. У сьогоднішньому мати сиділа на застеленому брудним білим покривалом ліжку, пригортаючи до себе дитину, а в тому сні вона була на потопаючому кораблі, що вже був далеко внизу, вона з кожною хвилиною занурювалася все глибше й глибше, але все ще дивилася на нього крізь товщу води, що ставала дедалі темнішою.

Він розповів Джулії про зникнення своєї матері. Не розплющуючи очей, вона перевернулася в ліжку на другий бік і вмостилася зручніше.

— Схоже, в ті дні ти був великою свинею, — пробурмотіла вона крізь сон. — Усі діти — свині.

— Так. Але справжня суть цієї історії...

З її дихання було видно, що вона знову збирається заснути. Він хотів продовжити розмову про матір. З того, що Вінстон пам’ятав про неї, він не думав, що вона була якоюсь незвичайною чи дуже розумною; а проте вона не була позбавлена певної шляхетності, своєрідної чистоти, просто тому, що завжди дотримувалася своїх особистих правил. Її почуття були її власними почуттями, і ніхто не міг їх змінити. Їй би й на думку не спало, що вчинок, який не приведе до бажаного результату, не має сенсу. Якщо когось любиш — значить, любиш, і якщо не можеш йому більше нічого дати, ти просто даруєш свою любов. Втративши останній шматочок шоколаду, його мати пригорнула свою дитину. Від її обіймів не було жодної користі, вони нічого не вирішували, вони не могли дістати ще шоколаду, не могли відвернути смерть дитини чи її власну смерть, але вчинити так було природно для неї. Жінка-утікачка у човні також прикрила свого хлопчика рукою, яка захищала його від куль не ліпше за аркуш паперу. Партія зробила жахливу річ — вона переконала людей у тому, що прості пориви, звичайні почуття не мають жодного значення, і водночас вона позбавила людей будь-якої спроможності впливати на матеріальний світ. Коли ти потрапляв у лабети Партії, зникала будь-яка різниця між твоїм реальним вчинком, не скоєним вчинком, і вчинком, який ти відмовився коїти. Незалежно від і ого, що було насправді, ти зникаєш, і більше ніхто ніколи не почує ані про тебе, ані про твої вчинки. Тебе просто вичищали з плину історії. Проте людям, які жили ще кілька поколінь тому, це не здалося б настільки важливим, бо вони не намагалися змінити історію. Вони підкорялися приватним стосункам і не піддавали їх сумніву. Для них мали вагу особисті взаємини, і безпорадний жест, обійми, сльоза, слово, промовлене до вмираючої людини, — були самоцінними. Проли, несподівано подумав він, ось вони залишилися у цьому стані. Вони не були відданими Партії, країні чи ідеї, вони були відданими один одному. Вперше у своєму житті він не думав зверхньо про пролів, не сприймав їх в як інертну силу, яка врешті-решт повстане й відродить світ. Проли залишилися людьми. Вони не скам’яніли всередині. Вони зберегли в собі ті первинні емоції, які йому доводилося відновлювати свідомим зусиллям. І думаючи про це, він без видимого зв’язку пригадав, як кілька тижнів тому побачив на хіднику відірвану руку і носаком черевика скинув її у канаву, ніби то був качан капусти.

— Проли — люди, — сказав він уголос. — А ми — ні.

— Чому ми не люди? — знову прокинувшись, запитала Джулія.

Він трохи подумав.

— Ти ніколи не думала, — промовив він, — що найкраще для нас, доки не пізно, піти звідси і ніколи більше не зустрічатися?

— Атож, любий, я думала про це, і не раз. Але я все одно цього не зроблю.

— Нам поки щастило, — сказав він. — Але це не може довго тривати. Ти молода. Ти виглядаєш нормальною і невинною. Якщо триматимешся подалі від таких людей як я, зможеш прожити ще років п’ятдесят.

— Ні. Я все це обміркувала. Я робитиму те, що й ти. Не розкисай. Я досить живуча.

— Ми зможемо бути разом іще півроку-рік — цього ніхто точно не знає. Та врешті-решт нас розлучать. Ти уявляєш собі, якими ми тоді станемо самотніми? Коли вони нас схоплять, то ані ти, ані я — ми нічого, абсолютно нічого не зможемо зробити один для одного. Якщо я зізнаюся, вони тебе застрелять, якщо не зізнаюся, вони тебе все одно вб’ють. Ніщо з того, що я зроблю, скажу або не скажу, не відстрочить твою