Читати книгу - "1984"

смерть більш ніж на п’ять хвилин. Ми навіть не знатимемо, чи живий кожен із нас. Ми будемо зовсім безсилі. Важливо лише те, щоб ми не зрадили одне одного, хоча це теж нічого не змінить.

— Якщо ти маєш на увазі зізнання, — сказала вона, — то ми зізнаємося, можеш не сумніватися. Сьогодні кожен зізнається. Ти нічого не зможеш вдіяти. Вони тебе катуватимуть.

— Я не мав на увазі зізнання. Зізнання — не зрада. Що ти скажеш або зробиш, не має значення. Мають значення лише почуття. Якщо вони примусять мене перестати кохати тебе — оце буде справжньою зрадою.

Вона замислилася.

— Вони не зможуть цього зробити, — заперечила вона нарешті. — Це єдине з того, чого вони не зможуть зробити. Вони можуть змусити тебе сказати все що завгодно, все що завгодно, — але вони не примусять тебе повірити у те, що ти сказав. Вони не зможуть проникнути всередину тебе.

— Так, — погодився він з надією в голосі. — Так, твоя правда. Вони не можуть влізти до тебе всередину. Якщо ти зможеш відчувати, що варто залишатися людиною, навіть якщо від цього не має жодної користі, ти їх переміг.

Він подумав про телеекран з його постійно ввімкнутими підслуховуючими пристроями. Вони можуть шпигувати вдень і вночі, але якщо бути розважливим і обережним, їх можна перехитрити. При всіх своїх підступах, вони так і не навчилися нишпорити у думках інших людей. Можливо, якщо потрапити до них у лапи, то виявиться, що це й не зовсім так. Ніхто ж не знає, що коїться у Міністерстві Любові, але можна легко здогадатися: тортури, наркотики, хитромудрі інструменти, які реєструють нервові реакції, поступове виснаження безсонним і самотністю, безперервний допит. У будь-якому разі, факти неможливо приховати. Їх можна розслідувати, їх можна вичавити тортурами. Але якщо мета не в тому, щоб залишатися живим, а в тому, щоб залишатися людиною, то яка різниця? Вони не можуть змінити твоїх почуттів: зрештою, ти й сам не можеш їх змінити, навіть якщо захочеш. Вони ладні з’ясувати до найменших подробиць усе, що ти робив, або сказав, чи думав. Але твоя душа, порухи якої загадкові навіть для тебе самого, залишається для них недоступною.

Розділ 8

Вони це зробили, нарешті вони це зробили!

Кімната, в якій вони перебували, була видовжена й освітлювалася м’яким світлом. Телеекран був стишений до ледь чутного мурмотіння. Розкішний синій килим здавався м’яким, наче оксамит. О’Браєн сидів за столом у дальньому кінці кімнати під лампою із зеленим абажуром, поруч нього лежали два стоси паперів. Коли служник привів Джулію і Вінстона до кімнати, той навіть не підвів голови.

Вінстонове серце так калатало, що він сумнівався, чи зможе говорити. Вони це зробили, нарешті вони це зробили — от і все, про що він міг думати. Прийшовши сюди, вони вчинили вкрай необачно, а те, що вони явилися удвох, було справжнім безумством. Хоча вони й добиралися сюди різними шляхами і зустрілися лише перед сходинками біля дверей О’Браєна. Але навіть прийти сюди коштувало неабияких нервів. Звичайним людям дуже рідко доводилося бувати в помешканнях членів Внутрішньої Партії чи навіть потрапити у квартал міста, де вони проживали. Уся атмосфера величезного кварталу, їхніх будинків, їхні розміри та розкіш, незвичні пахощі якісної їжі та доброго тютюну, безшумні та напрочуд швидкі ліфти, які ковзали вгору і вниз, метушня слуг у білих піджаках — усе тут приголомшувало й лякало. Хоча Вінстон і мав поважну причину для свого візиту сюди, з кожним кроком боявся, що зараз з-за рогу вулиці з’явиться охоронець у чорному однострої, спитає у нього документи й накаже йому забиратися геть. Проте служник О’Браєна без заперечень впустив їх обох. Це був схожий на китайця маленький темноволосий чоловік у білому піджаку, з гострим непроникним обличчям. Коридор, яким він їх вів, був застелений м’яким килимом, бездоганно чистий, оздоблений кремовими шпалерами і білими панелями. Це також вражало. Вінстон не міг пригадати коридору, де стіни не були б заяложені людськими тілами.

О’Браєн тримав у руках документ і, здавалося, уважно його вивчав. Його велике обличчя, повернене до них у профіль, здавалося грізним і розумним водночас. Секунд двадцять він сидів непорушно. Потім підсунув до себе мовопис і на гібридному міністерському жаргоні різким голосом начитав послання:

«Позиції перша кома друга кома сьома тоталсхвал крапка пропозиція по шостій позиції дваплюснісенітниця на межі думкозлочину — скасувати крапка до отримання плюсоцінки перевиробництва машин не продовжувати конструктпоширення крапка кінець послання».

Він повільно підвівся зі стільця й підійшов до них, нечутно ступаючи м’яким килимом. Припинивши говорити Новомовою, він частково позбувся офіціозу, але вираз його обличчя був похмурішим, ніж зазвичай, так ніби він сердився, що його відволікли. До жаху, який уже й так опанував Вінстона, долучилася звичайна розгубленість. Йому здалося, що він припустився прикрої помилки. Бо які у нього реальні докази, що О’Браєн є кимось на зразок політичного підпільника? Жодних, крім виразу очей та єдиної ухильної репліки, а ще його власної, підкріпленої сновидіннями, уяви. Він навіть не міг послатися на те, що просто прийшов позичити словник, бо як у такому разі було пояснити присутність Джулії? Коли О’Браєн проходив повз телеекран, йому, здається, сяйнула якась думка. Він зупинився, обернувся й натиснув на якусь кнопку у стіні. Телеекран клацнув, і голос, що лунав з нього, замовк.

Від здивування Джулія тонко скрикнула. Навіть охоплений панікою Вінстон настільки здивувався, що не зміг змовчати:

— Ви можете його вимкнути! — вигукнув він.

— Так, — підтвердив О’Браєн, — нам дозволено вимикати телеекран. У нас є цей привілей.

Він упритул наблизився до них. Його велике тіло нависло над ними, а вираз обличчя й досі залишався незрозумілим. Із суворим виразом він чекав, поки Вінстон заговорить, але що казати? Навіть зараз цілком можна було припустити, що він просто заклопотаний справами чоловік, який дратується через те, що його відірвали від роботи. Всі мовчали. Після вимкнення телеекрана в кімнаті запала глибока тиша. Повільно спливали секунди. Вінстонові коштувало чималих зусиль не відводити погляду від О’Браєна. Несподівано його похмуре обличчя посвітліло, ніби він збирався усміхнутися. О’Браєн своїм характерним жестом поправив на носі окуляри.

— Сказати мені, чи ви самі скажете? — запитав він.

— Я скажу, — швидко відповів Вінстон. — Ота штука справді вимкнена?

— Так, усе вимкнено. Ми тут одні.

— Ми прийшли сюди тому...

Він замовк, уперше усвідомивши невиразність своїх намірів. Оскільки він насправді не