Читати книгу - "Оповідь Служниці"

«На лінії перевантаження», — сказав голос. Чи не могла б я передзвонити?

Лінії весь ранок були перевантажені, наскільки я могла зрозуміти. Я передзвонювала кілька разів — марно. Та й навіть це не було таким уже незвичним.

Десь о другій по обіді до нашої дискової кімнати зайшов директор.

— Маю вам дещо сказати, — мовив. Вигляд мав жахливий: волосся скуйовджене, очі почервоніли, бігають, наче він пиячив.

Усі подивилися на нього, вимкнули свої машини. Нас у кімнаті було восьмеро чи десятеро.

— Вибачте, — сказав він, — але це закон. Мені дуже прикро.

— Чому? — запитав хтось.

— Я маю вас відпустити, — продовжував він. — Це закон. Я зобов’язаний. Маю всіх вас відпустити.

Він говорив це ледь не ніжно, наче ми були дикими тваринами, жабами, яких він спіймав і посадив у банку, наче тепер він виявляє людяність.

— Нас звільняють? — спитала я і встала. — Але чому?

— Не звільняють, — сказав він. — Відпускають. Ви більше не можете тут працювати, це закон.

Директор запустив руки у волосся, і я подумала, що він збожеволів. Напруга виявилася надто сильною, через що в нього поїхав дах.

— Ви не можете так вчинити, — сказала жінка, яка сиділа біля мене. Прозвучало фальшиво, не схоже на правду, наче з телевізора.

— Я не винний, — сказав директор. — Ви не розумієте. Прошу, йдіть, зараз, — він підвищив голос. — Я не хочу проблем. Якщо будуть проблеми, книжки можуть загубитися, щось може зламатися…

Він озирнувся через плече.

— Вони там, — сказав. — У моєму кабінеті. Якщо ви не підете зараз, вони прийдуть самі. Дали мені десять хвилин.

Це прозвучало ще божевільніше, ніж раніше.

— Він здурів, — сказав хтось уголос; ми всі про це думали.

Але я могла визирнути в коридор: там стояли двоє чоловіків в однострої, з автоматами. То було надто театрально, щоб бути правдою, але ж вони там були, з’явилися раптово, немов марсіани. Чимось це нагадувало сон; вони були надто яскраві, надто вирізнялися серед оточення.

— Облиште машини, — сказав директор, поки ми збиралися й виходили. Наче ми могли їх забрати.

Ми стояли зграйкою на сходах біля бібліотеки. Не знали, що й сказати одна одній. Ніхто з нас не розумів, що відбувається, тож і сказати нічого особливого не могли. Дивилися одна на одну й бачили розпач і сором, наче нас спіймали на тому, що ми не мали робити.

— Яке неподобство, — сказала одна жінка, але так, наче сама в це не вірила. Чому ми почувалися так, наче заслужили на все це?

Коли я повернулася додому, там нікого не було. Люк досі був на роботі, моя дочка — у школі. Я відчувала страшенну втому, але коли сідала, одразу ж піднімалася знову, не могла всидіти на місці. Ходила будинком, від кімнати до кімнати. Пам’ятаю, як торкалася речей, не зовсім свідомо, просто клала на них пальці — на тостер, цукорницю, попільничку у вітальні. Тоді взяла кішку й носила її з собою. Мені хотілося, щоб повернувся Люк. Я думала, що треба щось зробити, ужити заходів, але не знала, що тут доречно.

Знову спробувала зателефонувати до банку, але почула той самий запис. Налила собі склянку молока — подумала, що надто збуджена, аби знову пити каву, — пішла до вітальні, сіла на канапу, поставила молоко на столик, обережно, навіть не відпивши. Притиснула кішку до грудей, горлом відчуваючи її муркотіння.

Згодом подзвонила на квартиру матері, але ніхто не відповідав. Вона тоді трохи заспокоїлася, перестала переїжджати кожні кілька років; тепер жила на тому березі річки, у Бостоні. Я трохи зачекала, набрала номер Мойри. Її теж не було вдома, але коли я знову подзвонила за півгодини, вона відповіла. Між цими дзвінками я просто сиділа на канапі. Думала про доньчині шкільні обіди. Можливо, я забагато давала їй сендвічів з арахісовим маслом.

— Мене звільнили, — сказала я Мойрі, коли додзвонилася. Вона сказала, що приїде. Тоді вона вже працювала в жіночій організації, у видавничому відділі. Вони друкували книжки про контроль народжуваності, зґвалтування і такі інші речі, хоча попит на них тепер був меншим, ніж колись.

— Я приїду, — сказала вона. З мого голосу вона мала зрозуміти, що я саме цього хотіла.

Через якийсь час Мойра була тут.

— Ну що, — сказала вона. Скинула куртку, розсілась у величезному кріслі. — Розповідай. Тільки спочатку вип’ємо.

Вона підвелася, пішла на кухню, налила нам скотчу, тоді повернулася, знову сіла, і я спробувала розповісти їй, що зі мною сталося. Коли закінчила, Мойра спитала:

— Пробувала сьогодні оплатити щось Компукартою?

— Так, — відповіла я. Розповіла їй і про це.

— Вони заморозили їх, — сказала вона. — Мою теж. І рахунок організації. Усі рахунки, де написано Ж, а не М. Їм треба було всього лиш кілька кнопок натиснути. Нас відрізали.

— Але ж у мене в банку більше двох тисяч доларів, — сказала я, наче тільки мій рахунок мав значення.

— Жінки більше не можуть мати власність, — сказала Мойра. — Це новий закон. Не вмикала сьогодні телевізор?

— Ні, — відповіла я.

— Там про це говорять, усюди, — сказала вона. Вона не була ошелешена, як я. Вона дивно раділа, наче саме на це вже певний час чекала й тепер отримала доказ своєї правоти. Вона навіть здавалася енергійнішою, рішучішою.

— Люк може користуватися твоїм Компурахом за тебе, — продовжила вона. — Твій номер переведуть на нього, так казали. На чоловіка або найближчого родича-чоловіка.

— А що буде з тобою? — спитала я. У Мойри нікого не було.

— Піду в підпілля, — відповіла вона. — Є геї, які можуть взяти наші номери й купувати нам те, що треба.

— Але чому? — запитала я. — Чому вони це зробили?

— То вирішувати не нам, — сказала Мойра. — Вони мали зробити саме так, і з Компурахами, і з роботою одночасно. Можеш уявити собі аеропорти в іншому випадку? Вони не хочуть, щоб ми кудись поділися, — це точно.

Я забрала дочку зі школи. Вела авто з надмірною обережністю. Коли Люк повернувся додому, я сиділа за столом на кухні. Вона малювала фломастерами за своїм столиком у кутку, там на холодильнику були розвішані її малюнки.

Люк став на коліна біля мене, обійняв мене.

— Почув по радіо дорогою додому, — сказав він. — Не хвилюйся, я певен, що це тимчасово.

— Не казали, чому? — спитала я.

Він не відповів.

— Ми переживемо, — переконував, обіймаючи мене.

— Ти не знаєш, як це, — зітхнула я. Почувалася, наче хтось відрізав мені ноги. Я не плакала. І не могла його обійняти.

— Це всього лише робота, — сказав він, намагаючись втішити мене.

— Гадаю, ти отримаєш усі мої гроші, — мовила я. — А я ж навіть не померла