Читати книгу - "Королева пустелі"

службі, в Південній Африці — у мотопіхоті, у Сомалі — командував загоном бойових верблюдів. З військового фото на нас дивиться стрункий вусань, засмаглий, високий, широкоплечий, красивіший за багатьох сучасників, з купою медалей на грудях. Він отримав тяжкі поранення під час англо-бурської війни й у Тяньдзині під час Китайського повстання. Одружився лише за три роки до знайомства з Ґертрудою, у той рік, коли вона сходила на Маттергорн. Його вередлива й амбітна дружина Ліліан, за межами родини відома під ім’ям Джудит, була вдовою Генрі Адамса-Вайлі, лейтенанта військово-медичної служби в Індії. (Від обох своїх чоловіків вона вимагала, щоб вони додавали її прізвище до своїх.) На фотографії, зробленій у Конії, вона сидить у садовому кріслі, схилившись уперед, меланхолійно дивлячись у землю, руки на колінах, пальці щільно зціплені. Наполягання Джудит плюс потреба Діка у перепочинку спонукали його до переведення у дипломатичну галузь, і тепер він служив британським військовим консулом у Конії. Знайомство відбулося, коли Ґертруда постукала в його двері, прийшовши в консулат забрати свою пошту.

Доті-Вайлі спершу здався Ґертруді лише «симпатичним молодим військовим» з «досить симпатичною маленькою дружиною», які запросили її на ланч у тінистому саду свого будинку в Конії. Ґертруда прибула, і її разом з іншими гостями провели у сад. Після кількох тижнів розкопок під пекельним сонцем Ґертруда добре засмагла, її зелені очі блищали, пасма рудого волосся, що вибивалися з-під солом’яного капелюшка, вигоріли до білявого. Перетинаючи пустелю, вона, зазвичай, замотувала обличчя тонкою блакитною накидкою, закріпленою на крисах капелюха; але під час розкопок накидка заважала і Ґертруда мусила знімати її (підставляючи обличчя сонцю). Джудит, з блідою шкірою, вдягалась у все біле й була схильна до манірності. Вона рідко куди виходила без парасолі.

Ґертруда ж випромінювала енергію; говорила легко й багато; часто сміялась. Вона почувалася у своїй стихії. Через шість тривожних років Доті-Вайлі згадуватиме той день: «ҐБ заходить, сповнена енергії, відкриттів і вельми задоволена собою». Уже дуже відома на той час англійка, вона одразу стала центром уваги. Усі жадали познайомитися з мандрівницею та лінгвісткою, чию книгу «Пустеля й родюча земля» тоді широко обговорювали. Прекрасна співрозмовниця та переконлива оповідачка, вона панувала за обіднім столом, розважаючи присутніх описами сумбурних дорожніх звичок професора Ремзі. Можливо, він був прототипом літературного «неуважного професора», гублячи по дорозі одяг і багаж та постійно залишаючи свої креслення й малюнки під каменями на місцях розкопок. Ґертруда взяла собі за звичку щоразу перед від’їздом обходити територію розкопок, підбираючи папірці з малюнками й нотатками професора, тимчасом як місіс Ремзі бігала за ним з чайними чашками та його панамою в руках. Якось Ремзі спитав у Ґертруди: «Люба, нагадайте мені: де ми?» Без дружини чи Ґертруди він не міг пригадати назву або адресу готелю.

«Подружжя Байті — милі люди, обоє», — писала Ґертруда до Флоренс, додаючи, що здебільшого вона «довго розмовляла» з мовчазним Діком. Він захоплювався Близьким Сходом і глибоко любив та поважав турків; за рік до того він возив свою дружину в Багдад, Константинополь і до залишків древнього міста Вавилон. Дік і Ґертруда відійшли від столу, щоб поговорити про суфійського філософа й теософіста Джалаледдина Румі, могилу якого в Конії й досі щороку відвідують десятки тисяч його послідовників. Містик Румі присвятив себе складанню віршів і ритуалам дервішів. Доті-Вайлі був глибоко зворушений світом Ісламу й неабияк вражений тим, що Ґертруда знала багато поезій напам’ять. Уперше вона читала вірш Румі про пошуки духовного дому разом з Генрі Кадоґаном:

Ах, послухай, як сопілка розказує свою історію.

Слухай, ах, слухай жалісний стогін сопілки:

«Мене розлучили з очеретом мого дому,

Мій голос сповнений туги, він сумний і тихий...».

Вона ще кілька разів зустрічатиметься з Діком і Джудит у Конії, подружжя надаватиме своїй гості незначну допомогу в багатьох питаннях. Цим і обмежилось їхнє знайомство. Ґертрудина експедиція раптово перервалася через погіршення стану її служника Фаттуха. У попередню експедицію він побіг за Ґертрудою у зруйновану будівлю й ударився головою об балку низького дверного проходу. Тепер він раптово знепритомнів, і тоді з’ясувалося, що після удару Фаттух страждає на пекельний головний біль. Ґертруда, яка нічого не робила наполовину, телеграфувала британському послові в Константинополь і Великому візиру Фериду-паші, пояснивши, що Фаттуха має оглянути спеціаліст. Вона була готова без зайвих вагань везти його у шпиталь, попрощалася з подружжям Вайлі, запросила їх якось відвідати Раунтон і відбула. І тільки коли Фаттух опинився під пильним наглядом у шпиталі, вона вирушила на прогулянку Босфором на посольській яхті й познайомилась із Великим візиром: «Він видатна людина... а головне — такий добрий до мене, що й словами не передати».

Ґертруда повернулася додому в серпні 1907 року і зустрілася зі своєю французькою служницею Марі Делер, яка тоді приїхала до Лондона допомогти міс Белл придбати новий осінній гардероб. Скоро Ґертруда знову була в Раунтоні, у своєму кабінеті, в компанії професора Ремзі, який разом із дружиною прибув для подальшої роботи над книгою «Тисяча й один храм».

Зважаючи на те, скільки видатних людей знала Ґертруда, плюс те, що її добрий друг Чирол регулярно писав для газети The Times, не дивно, що вона збирала вирізки з преси. Невдовзі в її альбом була вклеєна стаття з газети з розповіддю про останні героїчні подвиги Діка Доті-Вайлі. Збуджені націоналістичним повстанням младотурків натовпи фанатиків почали різанину серед вірменів-християн Конії, розкидаючи тіла вздовж доріг і залізничних колій. Доті-Вайлі знову вдягнув військову форму й очолив підрозділи турків, що вирушили на Мерсін та Адану вгамовувати кровожерливий натовп. Отримавши вогнепальне поранення, він з перев’язаною правою рукою знову повернувся до лав військових. Кажуть, що ініціативність Доті-Вайлі врятувала сотні, якщо не тисячі життів; і йому було дароване звання кавалера ордена святих Михайла й Георгія. Та найдивовижнішим було відзначення його доблесті з боку турецької влади — Доті-Вайлі вручили орден Маджидіє, що ним нагороджували обраних. Лист із поздоровленнями від Ґертруди був одним із багатьох, що летіли до нього з усіх куточків світу, але Дік, імовірно, відповів на нього тепло (неформально), рік потому вони вже регулярно листувалися. Ґертруда іноді адресувала свої листи обом (і Дікові, і Джудит), а іноді лише йому. Схоже, подружжя Доті-Вайлі таки навідало Беллів у Раунтоні 1908 року: «він дуже милий» — зазначила Ґертруда майже сором’язливо. З урахуванням її звичної красномовності, така лаконічна оцінка може свідчити про те, що Ґертруда доклала неабияких зусиль, аби не виказати більш серйозних емоцій.

Теплота з’являється у їхніх листах, що летять з Месопотамії, де