Читати книгу - "Королева пустелі"

Ґертруда була задіяна в одному зі своїх найважливіших дослідницько-археологічних проектів — вимірюванні й змалюванні величезних руїн палацу Ухайдир — і Аддис-Абебою, де Дік тоді служив консулом. Нарешті навесні 1912-го він прибув до Лондона без Джудит, яка поїхала навідати свою матір в Уельсі. Метою візиту Доті-Вайлі було заступити на посаду головного керівника організації Червоного Хреста. Він зупинився у своїй старій холостяцькій квартирі на Халф-Мун-Стріт, як робив завжди, коли був без дружини. Можливо, Ґертруда і Дік раз чи два зустрічалися в Лондоні за п’ять років, що минули від їхнього знайомства, тому що тепер вона миттєво вирішила, що їй теж конче необхідно бути в Лондоні. Флоренс Ґертруда сказала, що її запросили прочитати лекцію, до того ж вона скучила за своїми кузенами, а ще мусила придбати купу нового одягу до літа. Вона помчала у столицю. Так розпочався один із найщасливіших періодів життя Ґертруди Белл.

Ґертруда мала дуже широке коло заможних друзів і життєрадісних родичів, серед яких була й кузена Стенлі, які забезпечили її прекрасною можливістю завоювати увагу виснаженого воїна. Доті-Вайлі був надзвичайно серйозною людиною, і такою ж серйозною була манера його поведінки. Ґертруда відчувала, що на Діковому життєвому шляху траплялося занадто мало сміху. Завдяки їй він познайомився зі жвавішими та більш мотивованими людьми; можливо, вони навіть були розумнішими й дотепнішими за його армійських друзів і ще краще обізнаними в музиці, книгах і художньому мистецтві. До того ж усі вони знали, що шлюб з Джудит був не зовсім удалим; і після всього, через що йому довелося пройти, Дік був по-справжньому радий трохи подрейфувати, втекти на декілька діб від своїх старих друзів і колег, не думаючи про те, що буде завтра. У компанії друзів чи родичів Ґертруда разом із Доті-Вайлі ходили на спектаклі та концерти, у музеї та на виставки; слухали виступи музичних гуртів у парку й охоче приєднувалися до голосних дискусій про мистецтво та літературу. Він ходив на Ґертрудині лекції, які вона читала з неймовірною впевненістю і власним стилем. Тримати аудиторію їй вдавалося завдяки своєму почуттю гумору та ерудиції. По дорозі додому чи до ресторану Ґертруда з Доті-Вайлі так глибоко занурювалися у затишні бесіди, що повністю забували про своїх супутників, від яких постійно відставали. Їхній гучний сміх не раз змушував кузенів, які вже йшли далеко попереду, оглядатися на них з відвертим нерозумінням. Після вечері Ґертруда зі своїм захопливим співрозмовником часто полюбляли залишатися наодинці, а тоді розмовляли та сміялися до пізньої ночі, огорнені прозорою вуаллю диму від її довгого мундштука кольору слонової кістки. На тлі численних перлин і діамантів зелені очі Ґертруди виблискували якимось таємничими і водночас привабливими вогниками, її розкішне волосся було ідеально розчесаним й укладеним, а на тілі красувалась одна з нових французьких вечірніх суконь — коли жінка з’являється в такому незрівнянному образі, члени її сім’ї раптово починають розуміти, яка вона красуня... і кокетка.

Ґертруда проявляла свій шарм зовсім не заради забави. Ті стосунки переростали в найважливіше в її житті. У Дікові Доті-Вайлі вона розгледіла поєднання незрівнянних якостей. Як і його дядько, аскет Чарльз Монтеґю Доті, книга якого «Пустельна Аравія» стала для Ґертруди вірним супутником життя; і як справжній кочівник, вона почала захоплюватися Ричардом і закохалася... в того, хто був таким розумним і рішучим. З кожною зустріччю між ними спалахувала все більша іскра пристрасті. Цей зв’язок невпинно міцнішав — і вона знала, що Дік відчував те саме. Того року Ґертруда не планувала їхати за кордон і в січні 1913 року написала листа до Чирола, в якому йшлося про відмову взяти участь в експедиції до гір Каракорум, що в Китаї: «Що ближче я до цього наближалася, то більше вже не могла терпіти. Я не могла уявити, як можна бути так далеко від дому протягом чотирнадцяти місяців. Моє життя в Англії стало настільки прекрасним, що я просто не можу поїхати звідси на такий тривалий час».

Вона так довго чекала на це щастя. Поринувши в захоплення взаємною симпатією та інтересами, Ґертруда з легкістю забула про існування Джудит. Після її першої зустрічі з Доті-Вайлі в Конії вона описувала Діка у своїх листах додому як «привабливого молодого солдата» з «досить милою маленькою дружиною». Будь-яку жінку, яка читала б такий опис консула та його дружини, насторожило б це обурливе слово «маленька». У Ґертрудиній системі цінностей вислів «маленька жінка» траплятиметься дедалі частіше й щоразу матиме зневажливий смисл. «Мила маленька жінка» було з її боку однією з найбільш нещадних оцінок. Ця фраза стала сімейним шифром для позначення малозначущої неприємної людини — яка, на жаль, досить часто була поряд з успішним чоловіком. А місіс Доті-Вайлі, дипломована медсестра, поряд зі своїм чоловіком справді виглядала зовсім недоречно. Тимчасом як Дік узяв на себе зобов’язання допомогти двадцяти двом тисячам біженців у Конії, Джудит організовувала три польові шпиталі для хворих і поранених людей. Ні для кого не було таємницею, що шлюб подружжя Доті-Вайлі був досить нелегким. Джудит, звісно ж, здогадувалася про його флірт на стороні, однак і вона не була такою люб’язною дружиною, якою мала б бути.

Щастя Ґертруди не могло тривати вічно. Джудит мала приїхати до Лондона; дата вже була вибрана, і в зазначений час місіс Доті-Вайлі прибула. Ґертруда повернулася до Йоркшира пригніченою й розгубленою. Вона з головою занурилась у садівництво та археологічні дослідження; а з початком осені 1913 року проводила довгі дні на полюванні та й узагалі робила все, що тільки спадало їй на думку, аби скоротати час до зустрічі з ним. Кожен новий день починався з перевірки пошти, де могли бути, і часто-густо так і було, листи від нього.

Пишучи наукову статтю чи малюючи у своїх роботах церкву, вона могла підперти підборіддя рукою й на якийсь час замріятись, а потім мусила починати роботу з самого початку. Роздавши своїм садівникам завдання, вона могла піти до лісу, залишивши їх без нагляду з наполовину викопаною канавою чи взагалі з невстановленим планом роботи. В один момент вона була щасливою, а через мить уже сумувала. Вони з Діком стали настільки важливі один для одного, що Ґертруда безперестанно думала про те, чи зможе вона і за яких саме умов якось змінити на краще своє становище. Якби ж вона могла переконати його покинути Джудит заради неї; Ґертруда знала, що зможе впоратися з загальним осудом, який неодмінно за цим виникне. І хоч як сильно вона побоювалась осуду з боку Г’ю та Флоренс,