Читати книгу - "Помилка"

Ордонес. — Ще в ті часи, коли ми з Віктором торгували вроздріб легкими наркотиками, нам часто доводилось узгоджувати з братаном Скоттом липові затримання. Ділилися з ним грошима, які нам удавалось утаїти від нашого боса. Він часто попереджав мене про можливі наїзди з боку аж надто беручких копів.

Побачивши ошелешений вираз мого обличчя, Ордонес засміявся.

— Тієї ночі, коли Скотта вбили, ми мали з ним зустрітись. Але він відклав зустріч. Сказав, що йому зателефонувала ота краля з убивчого відділка. Та, що мешкає в Йонкерсі. Ти, часом, з нею не знайома?

Я заплющила очі та скреготнула зубами. Яка ж я була дурепа!

— Так, Скотт був хитрий лис, — вів далі Ордонес. — Та тільки він сильно прорахувався, зустрівшись із тобою тієї ночі, і доля відмовила йому в праві жити далі. Ти ніколи не ставила собі запитання — в яку гру він з тобою грав? Що мав на думці? Ну, звісно, окрім бажання залізти тобі під спідницю. Тому що він ніколи й нічого не робив просто так. Завжди була якась прихована причина, повір мені. Часто — садистично-збочена. Отакий був мій корєш Скотт! Справжній Фредді Крюґер із жетоном полісмена. Більшого збоченця й садиста годі було шукати.

Якийсь час після цієї корисної та разючої оповіді ми їхали мовчки.

— Так ти ще хочеш дізнатися, куди я тебе везу, чи ні? — спитав нарешті Ордонес.

— Так, хочу, — кивнула я.

— Ми летітимемо курсом на схід від міста Провіденс десь приблизно годину. Ти знаєш, де ми після цього опинимось?

— Ні, — похитала я головою.

Ордонес підморгнув мені в дзеркало.

— Ми опинимось над Атлантичним океаном, — відповів він. — Приблизно за сто п'ятдесят миль від берега. Тоді — зверни увагу на цей важливий момент — я зроблю надрізи на твоїх долонях та ступнях.

Моє дихання змінилося судорожними риданнями.

— Не турбуйтеся, панійко. Я їх лише трохи надріжу. Без негайного ризику для життя. — Але потім я знижу швидкість, зменшу висоту — і виштовхну тебе в глибокі сині води Атлантики зі свого «Пайпера». Тепер уторопала? Збагнула, про що йдеться?

Раптом мені забракло повітря. Якби не кайданки, я б заткнула руками вуха, щоб не чути цього страхіття.

— З того моменту ти матимеш тільки два варіанти, — вів далі Ордонес, поки я боролася з першим у житті приступом астми. — Або відразу втопитись, або спробувати вижити. Схоже, ти — людина хоробра й енергійна. Гадаю, у тебе виникне думка, що тобі пощастить урятуватися, що тебе помітять з корабля, який пропливатиме неподалік, або з літака — і підберуть. Але річ у тім, що цього не станеться.

Ордонес знову відсьорбнув із чашки й поправив дзеркало заднього огляду. Потім зміряв мене холодним оком і зловісно підморгнув. У мене мурашки побігли по спині від його погляду.

— Поки ти розмахуватимеш руками та дригатимеш ногами, намагаючись утриматися на поверхні, з надрізів витікатиме кров. І тоді припливуть акули. Не одна, не дві — сотні акул. І тигрова, і блакитна, і акула-молот, і навіть парочка великих білих акул. Вони накинуться на тебе, як бомжі на бутерброд із копченою ковбасою. І от тоді, Лорін, — повір мені — ти помреш найжахливішою смертю, яку тільки можна собі уявити. Одну, посеред безкрайого океану, тебе з'їдять живцем. Якщо тобі кортить дізнатися, за що, то я поясню тобі просто: я дуже любив свого брата. Братерською любов'ю, звісно ж.

Із цими словами Ордонес раптом увімкнув радіо. Мабуть, щоб продемонструвати мені своє цілковите презирство.

«Неймовірно, — подумала я. — Цього не може бути». Проте, судячи з усього, саме так наркоділок і збирався вчинити.

Знову залунала пісня у виконанні Френка Сінатри.

Не помічаючи іронії ситуації, Ордонес відсьорбнув із чашки й поглянув на свій «ролекс».

«Ти — така прекрасна, — підспівував він знаменитому виконавцю, поклацуючи пальцями в такт, — сьогодні вночі».

Розділ 86

Наступні десять-п'ятнадцять хвилин я мовчала, бо мені від страху відібрало дар мови, і я лежала долілиць непорушно, наче небіжчик у труні. А Марк Ордонес тим часом їхав обережно, щоб не привертати уваги, десь зі швидкістю п'ятдесят п'ять миль на годину.

Вряди-годи чуючи гуркіт зустрічних вантажівок, я припустила, що ми їдемо на схід до Род-Айленда по автомагістралі 1-84. Скільки ж часу лишилося до аеропорту? Година? Чи менше?

Мало-помалу я почала виходити з заціпеніння. І раптом згадала про того, хто міг у цій катавасії постраждати найбільше, — про свою дитину.

«Хоч ким ти є, — подумала я, — хлопчиком чи дівчинкою — прости мене. Вибач мені, моє маленьке».

Раптом фургон різко гойднувся праворуч, і мене сильно труснуло.

— Гей! — вигукнув Ордонес, зиркнувши у своє вікно й випрямляючи авто. — Ти що — бухий?! Тримай свій ряд, чуваче!

Ще один скреготливий поштовх — і я перекотилася на живіт. І майже без паузи — гучний удар у бік, і стінка фургона з водійського боку ввігнулась усередину. Господи милосердний? Що відбувається?

Рівномірний гуркіт і шалена вібрація враз наповнили салон фургона. Я здогадалася, що то ми наскочили на хвилясте узбіччя, зроблене спеціально для того, щоб будити сплячих водіїв, котрі з'їжджають з дороги. Цей звук химерним будильником задзвенів у моїй голові, а лоб забахкав по підлозі, вибиваючи барабанний дріб.

— Ах ти ж сучий сину! — заволав Ордонес, тиснучи на газ. Двигун фургона заревів, і двигтіння припинилося — то ми, крутнувшись, вискочили ліворуч, назад на дорогу.

Тепер мене кинуло в протилежний бік — як порожній коробок з-під піци, — і я загатилась об стінку з пасажирського боку авта.

— Гей, та це ж не п'яний! — гукнув за мене Ордонес. — У нього вся пика заюшена кров'ю. Неймовірно! Це твій благовірний!

Після цих слів наркоділок іще сильніше натиснув на акселератор. Мотор завив, і фургон знову завібрував — тепер уже від небезпечно високої швидкості.

— Ґрінґо думає, що він крутий, чи як? Ну що, поштовхаємося? — зневажливо гмикнув Ордонес, не зменшуючи газу.

У мене серце впало, коли я побачила, як він простяг руку й клацнув, застібаючи ремінь безпеки. А в мене ж не було жодного!

— Давай, бовдуре, наздоганяй! Наздоганяй, очкарику засратий! Ось так, правильно. А тепер…

Ордонес щосили натиснув на гальма, і почувся скрегіт металу та вищання коліс.

— …тепер отримай своє, йолопе! — заверещав він.

Спочатку почувся шерхіт — то мене потягнуло по підлозі до сидінь.

А потім задня частина фургона вибухнула з оглушливим тріском! Мені здалося, що мені барабанні перетинки полопаються.

Авто різко сіпнулось уперед, я зробила стійку на голові, а потім — переворот із падінням. Незважаючи на шок, через розбиті