Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

жодного слова. Ішов холодний, упертий дощ наполовину зі снігом. Берман у старій синій сорочці усівся в позі золотошукача-відлюдника на перевернутий чайник замість скелі.

Ранком наступного дня Сью, прокинувшись після короткого сну, побачила, що Джонсі не зводить тьмяних, широко розплющених очей зі спущеної зеленої штори.

— Підніми її, я хочу подивитись, — пошепки скомандувала Джонсі.

Сью втомлено підкорилась.

І що ж? Після зливи і різких поривів вітру, що не вгамовувалися цілу ніч, на цегляній стіні ще виднівся один листок плюща — останній! Усе ще темно-зелений коло стеблинки, але вже попсований по зубчастих краях жовтизною тління й розпаду, він хоробро тримався на гілці за двадцять футів від землі.

— Це останній, — сказала Джонсі. — Я думала, що він неодмінно впаде вночі. Я чула вітер. Він упаде сьогодні, тоді помру і я.

— Та Бог з тобою! — сказала Сью, схиляючись утомленою головою до подушки. — Подумай хоч про мене, якщо не хочеш думати про себе! Що буде зі мною?

Але Джонсі не відповідала. Душа, готуючись вирушити в таємний, далекий шлях, стає чужою всьому земному. Хвороблива фантазія заволодівала Джонсі дедалі сильніше, у міру того як одна за одною рвалися всі нитки, що пов'язували її з життям та людьми.

День минув, і навіть у сутінках вони бачили, що самотній листок плюща тримається на своїй стеблинці на тлі цегляної стіни. А потім, із настанням темряви, знову знявся північний вітер, і дощ безперервно стукав у вікна, скачуючись з низько навислого голландського даху.

Як тільки розвиднілось, невблаганна Джонсі звеліла знову підняти штору.

Листок плюща все ще лишався на місці.

Джонсі довго лежала, дивлячись на нього. Потім покликала Сью, яка розігрівала для неї курячий бульйон на газовому пальнику.

— Я буда поганою дівчинкою, Сью, — сказала Джонсі. — Либонь, цей останній листок лишився на гілці для того, щоб показати мені, якою я була поганою. Це гріх бажати собі смерті. Тепер ти можеш дати мені трішки бульйону, а потім молока з портвейном. Хоча ні: принеси мені спочатку дзеркальце, а потім обклади мене подушками, і я сидітиму й дивитимусь, як ти готуєш.

За годину вона сказала:

— Сьюді, я сподіваюсь колись написати фарбами Неаполітанську затоку.

Удень прийшов лікар, і Сью під якимсь приводом вийшла за ним у передпокій.

— Шанси рівні, — сказав лікар, потискуючи худеньку, тремтячу руку Сью. — За умови гарного догляду ви переможете. А зараз я мушу відвідати ще одного хворого, унизу. Його прізвище Берман. Здається, він художник. Теж запалення легенів. Він уже старий і дуже слабкий, а форма хвороби тяжка. Надії немає жодної, але сьогодні його відвезуть до лікарні, там йому буде спокійніше.

Наступного дня лікар сказав Сью:

— Вона поза небезпекою. Ви перемогли. Тепер харчування та догляд — і більш нічого не потрібно.

Того ж дня надвечір Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, яка із задоволенням дов'язувала яскраво-синій, абсолютно непотрібний шарф, і обхопила її однією рукою — разом із подушкою.

— Мені треба дещо сказати тобі, біла мишко, — почала вона. — Містер Берман помер сьогодні в лікарні від запалення легенів. Він хворів лише два дні. Уранці першого дня швейцар знайшов бідолашного старого на підлозі в його кімнаті. Він був непритомний. Черевики і вся його одіж промокли наскрізь і були холодні як лід. Ніхто не міг зрозуміти, куди він виходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який усе ще горів, драбину, зсунуту з місця, декілька кинутих пензлів і палітру з жовтою та зеленою фарбами. Подивись у вікно, люба, на останній лист плюща. Тобі не здавалося дивним, що він не тремтить і не ворушиться від вітру? Так, люба, це і є шедевр Бермана — він написав його тієї ночі, коли злетів останній листок.

Пурпурна сукня

Давайте поговоримо про колір, що відомий як пурпурний. Цей колір по праву здобув визнання серед синів і дочок роду людського. Імператори стверджують, що він створений виключно для них. Усюди любителі повеселитися стараються довести колір своїх носів до цього дивного відтінку, який можна одержати, якщо додати до червоної фарби синю. Кажуть, що принци народжені для пурпуру; і це, звичайно, правильно, тому що при кольках у животі обличчя наслідних принців наливаються царственим пурпуром точнісінько так, як і кирпоносі фізіономії спадкоємців дроворуба. Усі жінки полюбляють цей колір — коли він є модним.

А тепер якраз носять пурпурний колір. Часто-густо бачиш його на вулиці. Звичайно, в моді також інші кольори — ось тільки цими днями я бачив гарненьку особу в шерстяній сукні оливкового кольору: на спідниці — оздоблення з нашитих квадратиків і знизу в три ряди волани, під драпірованою мереживною косинкою видно вставку, всю у зборочках, рукави з подвійними буфами, перетягнуті внизу мереживною стрічкою, з-під якої виглядають дві плісировані рюшки, — але все-таки і пурпурного кольору носять дуже багато. Не згодні? А ви спробуйте в будь-який день пройтися Двадцять третьою вулицею.

Ось чому Мейда — дівчина з великими карими очима і волоссям кольору кориці, продавщиця галантерейної крамниці «Вулик» — звернулася до Грейс — дівчини з брошкою із штучних діамантів і з ароматом м'ятних цукерок у голосі — з такими словами:

— У мене буде пурпурна сукня до Дня Подяки[203] — шию у кравця.

— Та що ти! — сказала Грейс, укладаючи кілька пар рукавичок розміру сім з половиною в коробку з розміром шість три чверті. — А я хочу червону. На П'ятій авеню все-таки більше червоного, ніж пурпурного. І всі чоловіки не тямлять себе від нього.

— Мені більше подобається пурпурний, — сказала Мейда, — старий Шлегель обіцяв пошити за вісім доларів. Це буде просто диво. Спідниця у складку, ліф оздоблений срібним галуном, білий комір і в два ряди…

— Схибиш! — із виглядом знавця примружила очі Грейс.

— …і по білій парчевій вставці в два ряди тасьма, і баска в складку, і…

— Схибиш, схибиш! — повторила Грейс.

— …і пишні рукави у збірку, і оксамитка на манжетах з одворотами. Що ти хочеш цим сказати?

— Ти гадаєш, що пурпурний колір подобається містерові Ремсі. А я вчора чула, як він говорив, що найрозкішніший колір — червоний.

— Мені байдуже, — сказала Мейда. — Я віддаю перевагу пурпурному, а кому це не подобається, може перейти на інший бік вулиці.

Усе це наводить на думку, що врешті-решт навіть прихильники пурпурного кольору можуть трохи помилятись. Украй небезпечно, коли дівчина думає, що вона може носити пурпур незалежно від кольору обличчя і від думки оточення, і коли імператори вважають, що їхнє пурпурне вбрання вічне.

За вісім місяців